Паула напружилася. Їй дуже не хотілося Тритана засмучувати, однак…
— Я… вибачте, що так вийшло, але я взагалі більше не хочу… тут працювати. У мене своєї роботи повно… Часу немає абсолютно, та й узагалі…
Тритан рвучко підвів свої зелені очі — круглі з подиву й образи. Хотів щось сказати, але опустив голову, не промовивши ні слова.
— Мені дуже прикро, — сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе — це ж треба, так швидко забула зуболікарське крісло, сенсори-присоски та нескінченні дурні запитання. Їй, бачите, неприємно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, між іншим, уперше в житті.
Тритан неуважно пригладив рукою своє коротке темне волосся:
— Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаєте?
Вона нервово розстебнула замок на сумочці — і знову його заклацнула.
— Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зі мною.
Ресторанчик «Ніч» потопав у свічках.
У глибокому підвалі не було жодного вікна, жодної лампочки. Свічки ліпилися до стін, на кожному столику стояло два канделябри. Паулі страшно було подумати, скільки мороки з усім цим горінням і стіканням — зате ресторанчик мав свій неповторний вигляд.
— Мені, Пауло, подобається ця можливість вільно поводитися з порою доби. Посидів серед ночі — виходиш у день чи у вечір…
— Даруйте, а котра година?
— Пів на сьому. Ви спішите?
— Ні…
Паула була цілком вільна до десятої вечора, часу зустрічі з Ковичем, і тому Тританова пропозиція «попоїсти» виявилася дуже до речі.
— Отож… Ви собі не уявляєте, які подиву гідні механізми поєднують нас-денних з нами-в-Печері… Не прямолінійні. Не однозначні, не завжди явні. Це вельми цікава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприємно… Ну?..
— Ні, — сказала Паула тихо.
Власне, Тритан був першою в її житті людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не відчуваючи при цьому ніяковості чи відвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього — цілковита Тританова природність. Природність і легкість. Ця людина цілком відкрита і не соромиться цього, він легкий — і з ним легко…
— Тритане, а можна мені шоколаду з вершками?..
Ну з яким іншим чоловіком, котрий би ні з якогось дива привів її в ресторан, вона б зважилася на таку безневинну безпосередність?!
І кому б іншому розповіла за один вечір стільки, скільки навіть найближчі друзі про неї не знали?
Що було, коли п’ятнадцять років тому загинули батьки. І що це за людина в Паулиному життя — Стефана…
Тритан хитнув свічником, підкликаючи офіціанта; на скатертину посипався дощ з барвистих воскових крапель.
— Шоколаду з вершками? Скільки порцій?
Який у нього дивний погляд. Погляд, що поєднує непоєднуване.
— Пауло, може, тепер ви хочете мене про що-небудь запитати? Запитуйте. Про що завгодно.
Про що завгодно…
Про його родину? Про його життя?..
Вона перевела дух. Він терпляче чекав.
— Тритане, — сказала вона пошепки, дивлячись, як складно переплітаються у вазочці коричневі струмені рідкого шоколаду та білі потоки вершків, — мені так не щастить у житті, бо щастить у Печері? Так?..
— А хто вам сказав, що вам не щастить?..
Тритан неквапливо помішував каву, Паула мимоволі всміхнулася. Невже всього, що вона про себе розповіла; мало, щоб це зрозуміти?..
— Тритане… Я… Я сподіваюся, ТОЙ більше не буде… ну…
— Не буде, — відповів він серйозно. — Усе буде гаразд.
Паула відчула пекуче бажання розповісти Тританові про зустріч з режисером Ковичем.
Про те, що вони одне одного ВПІЗНАЛИ.
І ледве стрималася. І вирішила зізнатися — проте іншим разом.
* * *О пів на десяту шикарна машина підвезла Паулу до службового входу театру Психологічної драми. Підвезла й поїхала — йти на зустріч з Ковичем було рано, тому Паула поволі прогулялася вздовж фасаду, розглядаючи рекламні щити й по одній нищачи цукерки, якими почастував її новий знайомий. Тритан…
Вона бродила під ліхтарями й мимохіть усміхалася. І, згадуючи журналіста Дода Дарнця, що втяг її в усю цю історію, не відчувала колишнього роздратування.
Потім її думки знайшли інший напрямок; з величезних фотографій на неї дивилися персонажі всіх спектаклів театру — значну їх частину поставив сам Кович, а меншу — чергові режисери, його придворні, годованці, схожі на шефа, мов дві краплі води, тільки ці дочірні краплі були дрібніші й каламутніші… Сьогодні йшла одна з другорядних вистав, «Корівка», лірична комедія, і Паула легко знайшла її рекламний плакат; фотографій з «Дівчинки й воронів» не було ніде. Виставу знято зі сцени чотири роки тому. Паула згадала, як колись, давним-давно, вона годинами простоювала перед щитом з афішею, вона й тепер пам’ятає місце, де афіша висіла, — там, де нині пістрявіє реклама «Залізних білок»…