Потім вона остаточно вислизнула з того щасливо-сомнамбулічного стану, в який її ввів ресторанчик «Ніч». І якось мимоволі згадала, що її очікує не просто зустріч з постановником «Дівчинки й воронів», а зустріч з цим…
З саагом, сказала вона собі, переступаючи через усі другорядні міркування. З саагом, дівчинко, з твоїм персональним саагом.
Сам собою втягнувся живіт. Добре, що був у її житті ресторанчик «Ніч», — страшно подумати, що цілу другу половину дня вона могла б зосереджено чекати майбутньої зустрічі…
Годинник над театром показував за п’ять десяту, коли з дверей висипала втішена видовищем публіка; натхненна молодь, статечні пари, що вважають відвідування прем’єр своїм найпершим обов’язком, навіть якісь дітлахи з батьками — Паула стояла й дивилась, як усі ці безтурботні люди розтікаються по вулиці нагору і вниз, переходять дорогу, завертають за ріг, заходять у метро… Чи не всі вони були впевнені, що чудово провели час, — а Паула вважала «Корівку» пустушкою, більше нічим. І людина, що заохочує таких «Корівок» на сцені довіреного йому театру, глибоко зневажає публіку. І цілком слушно, бо обманута публіка у захваті…
За п’ять десята Паула подзвонила Стефані й просила не тривожитись, вислухала лекцію про «ці дурні нічні доручення» й пообіцяла повернутися до одинадцятої; рівно о десятій вона переступила поріг службового входу й глухо звернулася до дідуся на вахті:
— Мені пан Кович призначив зустріч. Підкажіть, куди треба пройти.
Дідусь заметушився, підняв слухавку старенького телефону, заговорив шанобливо, ледь не улесливо, потім гукнув хлопчака, що нудьгував на лаві, й велів провести.
Хлопчак провів. І показав Паулі двері кабінету зі строгою табличкою — показав оддалеки, наче саме наближення до лігва головрежа чимось йому загрожувало.
Прямуючи до цих дверей — по червоній килимовій доріжці, наче адміністратор до трапа літака, — Паула встигла подумати, що нічого страшного, що вся ця історія з кровожерливим саагом закінчиться через десять хвилин. Вона візьме касети, подякує…
Розумніше було б, якби Кович додумався залишити касети вахтерові. Розумніше… і зручніше. І гуманніше, між іншим.
А ЧОМУ він захотів саме особистої ЗУСТРІЧІ?!
Таке просте питання, таке важливе, таке очевидне, таке природне — прийшло до неї тільки тепер. Коли вона підняла руку, щоб стукати.
І тому рука зависла в повітрі. Збоку могло б здатися, що посеред безлюдного коридору Паула голосує, намагаючись піймати таксі.
Стільки сміття в голові… Розганяй… Розплавлений Митиків пластилін, Дод Дарнець, центр психологічної реабілітації, «жаби дуже бридкі»…
Про таку смішну дрібничку не встигла подумати. А тепер пізно.
Вона перевела дух. І подумала: все одно. Візьму касети й піду, і більше ніколи не побачу…
Ця думка додала їй відваги.
Паула стукнула в чорну дерматинову оббивку — звуку не вийшло ніякого, її палець ніби потонув у ваті, однак не грюкати ж кулаком; вона постояла, міркуючи, як іще можна повідомити про свій прихід, — у цю мить двері розчинилися.
Чомусь Паула думала, що Кович зустріне її в тому самому светрі й у тих самих спортивних штанях; а він стояв на порозі в білій сорочці і в м’ятих літніх штанях, а замість ворсистих капців були жовті спортивні туфлі. І знову ж таки нічого саажачого не було в аскетичному, ледь жовтуватому обличчі, проте Паула відступила. Мимоволі. Автоматично.
Проте Кович теж відступив. Як в акторській вправі під назвою «Дзеркало»; Паула подивилася на його руки, сподіваючись побачити в них касети. Один рух — простягти руку — взяти — попрощатися — повернутися — піти…
— Привіт, Пауло, — режисер Кович був, здається, ще й непоганим актором, а тому слова його пролунали цілком природно. — Заходь…
— Я спішу, — сказала вона швидко.
Він наче спохмурнів:
— А я тебе не затримаю… П’ять хвилин ти ж маєш?
Паула повагалась і зайшла.
Робочий кабінет Ковича разюче відрізнявся від його квартири: він був тіснуватий, і тут панував порядок. Навіть макети декорацій — а їх, громіздких, було штук п’ять — наводили на думку не про склад, а радше про музей чи виставку.
— Я спішу, — повторила Паула мов заклинання.