— Німробець… Ти мене слухаєш чи ні?
Паула перевела погляд на червону напористу фізіономію Розганяя. У лабіринтах Печери він напевно хижак. Навряд чи сааг — але схруль, щонайменше зелений схруль…
Ця думка її злякала. Не тому, що вона боялася схрулів, — вона боялася ненормальності. Жодна нормальна людина не стане вдень міркувати про світ Печери. Це дозволено хіба що підліткам у період статевого дозрівання, та й то вони цього соромляться…
— Егей, Пауло… Ти чого?
— Нічого… — вона опустила очі. — Зроблю…
— Маєш три дні. Бо ми й так не вкладаємося в терміни… Потрібні статті шукай у торішньому «Театрі». У «Сюжетах». Крім того, недавно щось було в «Пліткарці»… Фігура він помітна, я його розкручу, як клубочок… Зателефонуй йому, візьми касети з виставами, якісь аматорські зйомки, все пригодиться…
— Він мені не дасть, — сказала Паула похмуро.
У Розганяя злетіли вгору брови:
— Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?.. Учися, люба, розмовляти з людьми. Треба, щоб дав… Подзвони йому, похвали останню прем’єру, ну, що хочеш…
— Остання його прем’єра — лабуда без солі, — так само гірко повідомила Паула. — Усі бігають і галасують, то голосніше, то тихіше…
— Плювати, — Розганяй смачно відсьорбнув з кавової чашечки. — Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар’єру — вчися.
Паула зітхнула.
В офісі працював телевізор; секретарка Лора закінчила телефонну розмову, кинула слухавку, радісно кивнула Паулі:
— Зараз наш новий анонс ітиме, хочеш глянути?
З екрана всміхалася дикторка третього каналу, Паула її знала як неабияку заразу. Дикторка говорила про перестановки в міській адміністрації, про новий проект озеленення околиць, про відкритий Ярмарок ідей під патронажем Гуманітарного університету; Паула розглядала її жакет. Елегантна споруда бездоганного крою, з пелюсткою на лацкані, ніби спеціально створеною для мікрофона-петлички… Дикторка не зводила очей з камери, і мільйони приємно вражених глядачів думали, що вона дивиться їм просто у вічі. Насправді ж дама дивилася на рухомий рядок підказувача.
Секундна пауза; чарівне обличчя вкрилося професійним смутком:
— Міська служба охорони здоров’я з жалем повідомляє, що сьогодні вночі пішов з життя пан Петер Сухич, котрий був незмінним мером столиці цілих десять років, аж до торішніх виборів… Пан Сухич не страждав на смертельні хвороби, однак солідний вік — йому виповнилося вісімдесят два роки — став причиною загального ослаблення організму… Сон його був глибокий, смерть настала природно. Завтра о десятій годині ранку відбудеться жалобна хода, і городяни, які бажають скласти останню шану заслуженому співвітчизникові, можуть з’явитися на дев’яту тридцять до будинку мерії…
— Пауло, що таке? — здивовано запитала секретарка Лора.
«Сон Паули Німробець був глибокий, і смерть настала природно».
Паула ковтнула солону слину:
— Слухай…
Вона майже наважилася спитати, чи немає в Лори знайомого психоаналітика. Наважилася спитати, проте в останню мить замовкла. Надто глибоко сидить заборона на соромітне. А з Лорою ще працювати й працювати…
Якщо, звісно, Розганяй не виконає своєї погрози й не вижене недбалу асистентку Німробець у три з половиною шия.
— Слухай, Лоро… Мені тут… Передача буде про Рамана Ковича, головрежа Психологічної драми… Ти на нього не маєш ніяких виходів? Ну, знайомих там…
Лора дивилася недовірливо. У Лори був чудовий нюх — вона прекрасно зрозуміла, що найголовнішого Паула так і не запитала.
— Кович? Не знаю, що тобі… А, на п’ятому каналі є такий декоратор, Стесь, хороший хлопець, він колишній актор і якраз з Ковичем працював… Пауло, а чого ти сьогодні мов у воду опущена?
Хороший хлопець Стесь повів її курити на сходовий майданчик.
Зрідка прикладаючись — з чемності — до цупкого смердючого фільтра, Паула дивилась, як хороший хлопець Стесь, сорокарічний брюнет з породистим, трохи спитим лицем, жестикулює димучою сигаретою.
— Кович?..
Стесь зробив паузу. Майстерну, наповнену внутрішнім драматизмом; власне кажучи, вся мова колишнього актора складалася з самих пауз, а слова, скупі й до краю багатозначні, служили всього-на-всього ріденьким кріпильним прошарком.
— Кович… М-м-м. Час іде, а люди нічого не вчаться. Нічого, — Стесь примружився, міряючи Паулу палаючим поглядом чорних очей. Кожен його жест був широкий, красивий і вивірений; Паулі раптом спало на думку, що такий примружений крізь сизий дим сигарети погляд вона вже не раз десь бачила. В кіно.