— Говоріть, ну?..
— Добрий день, — пробелькотіла Паула ніжним голоском, одночасно грайливим і єлейним. — Пан Кович?
— Ну, — з відразою підтвердила слухавка.
— Вас турбує студія художніх програм, четвертий канал… Ми готуємо передачу про вашу тво…
— Ім’я режисера.
— Що? — запнулася Паула.
— Ім’я режисера передачі, не ти ж її робиш, так?
За дверима пронизливо заверещав Митик. Паула заткнула вільне від слухавки вухо.
— А… режисера? Пан Розганя… Пан Мирель, автор циклу про…
— Він що, сам не може подзвонити?
— А… Я асистент і хотіла б… касети…
— Потім, — сухо кинула трубка. — Я зайнятий.
Короткі гудки.
«Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар’єру — вчися…»
Паула зітхнула.
Видно, кар’єри їй не зробити ніколи.
* * *Царна брела, низько опустивши граціозну головку, повернувши розтруби вух до землі.
Каміння відгукується перше. Каміння здригається від кроків, і відзвуки їх, глухі й дзвінкі, лунають на багато переходів навкруги, і царна знає, що хвилину тому в кривому коридорі на два яруси вище жадібний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу крові, і тепер не знає, що робити з кістлявим розтерзаним тільцем — і так уже ситий…
Дихання. Царні здавалося, що вона його чує з усіх боків, — різними голосами дихав вогкий вітер. У темряві переходів товстий, громіздкий барбак гнався за барбачихою — і наздогнав, і до любовного ігрища додалася неабияка частка жорстокості. Барбаки хтиві; царна злякано смикнула вухами.
Її вабила вода, проте шлях до річки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожніх коридорах, ловила вухами зітхання та згуки, однак — дедалі ясніше й чіткіше — усвідомлювала, як наповзає, як сочиться з провалів лихо.
Вона піднялась на ярус вище. За три проходи обігнула пару таких, як вона сама, царн на паші, піднялася знову, обережно обійшла ситого схруля й знову нашорошила мушлі вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звуків ноту свого неспокою, — дарма. Ніщо не порушувало розміреного життя Печери, і водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалі частіше здригалася, прислухалася й озиралася.
Її шукали.
Її шукав напружений погляд, і величезні ніздрі приплющеного чорного носа цідили вітерець Печери, по крихті виловлюючи її запах; царна, майже позбавлена нюху, інтуїтивно відчувала, як розтікається її дух по коридорах і по ярусах, як він цівкою збігає вниз і піднімається нагору, повисає над кам’яною долівкою, грузне в мохах…
Вона брела розгублена. Відчуття неправильності, неможливості навколишнього позбавляло її сили.
Потім родина маленьких тхолів, що вовтузились у вологому закапелку, з жахом кинулася тікати; це сталося на два яруси нижче, там, де щойно стояла й прислухалася царна з залисинкою і звідки її вивело, наростаючи, передчуття. Один з тхолів потрапив на чиїсь зуби й наповнив печеру передсмертним вереском — інші його родичі врятувалися, забившись у нори.
Царна стояла непорушно, мов статуя. Слух зараз був єдиною зброєю, здатною її захистити.
Застукотіли по камінню ратички. Парочка закоханих царн мчала геть, наче рятуючись од певної смерті, і незабаром стукіт ратиць завмер удалині — навіть згуки згасли, з’їдені мохом та відстанню.
Потім метнулися, з тупотом розбіглись, недопарувавшись, барбаки.
Царна стояла, і їй здавалося, що все живе в Печері тремтить, розбігається, ховається, з жахом звільняє дорогу смерті, що суне по коридорах.
Тупіт ніг, звуки квапливих кроків; між царною і тим, що наближалося, дрімав після трапези ситий схруль.
Глухе ухкання. Гуркіт, струс стін, жалісний крик. Очевидно, схруль спросоння вирішив вступити у двобій, а второпавши, хто перед ним, не мав уже змоги відступити…
Царна затамувала нерівне дихання. Розрядивши злість у сутичці зі схрулем, переслідувач зупиниться… Його інстинкт на сьогодні вдоволений, він не витрачатиме сили на виснажливе вперте переслідування…
Вона помилилася.
Тепер її вуха ловили вже відлуння кроків. Ледь чутний тріск зеленої підстилки — бо по висхлому моху неможливо пересуватися безшумно…
Вона й досі стояла. Уже розуміючи необхідність утечі, вже усвідомлюючи безглуздість опору. У наближенні того, хто її шукав, була якась гнітюча невідворотність. Неначе там, уперше, біля води, було допущено помилку. І те, що не здійснилося тоді, обов’язково відбудеться сьогодні — зараз…
Ледь чутний звук виник наприкінці коридору — і тоді вона не витримала й побігла.
І відразу зрозуміла, що переслідувач побіг теж.
Усе повторювалося, але тепер вона не вірила в порятунок.