— То ти сам-один у дорозі? — питається дід.
Гість махнув рукою.
— Дав мені пан маршалок охорону… та всі перепилися у Винограді! А мені пильно було до Любомира.
Почув Івась, що гість конем їхав, та й здивувався. Були на ньому високі чорні чоботи, що то ляхи носять, а халяви на литках і трохи не зачовгалися. Як се могло бути? — думає Івась. І шпор немає!
— Дарма, — каже старий, — завтра засідлаю тобі коня, та й поїдеш здоров! Ще й онука пошлю з тобою, бо звідси так просто не виберешся… А зараз сідай за стіл та повечеряємо, чим Бог послав!
— Просимо, паночку, до столу! — вклоняється йому баба.
Улеслива була вона, мов лисиця: своїх, бувало, кляне на всі заставки день проз день, а як чужі в хаті, то хоч до рани її прикладай.
Випили вони за вечерею по чарці, то Галай і питає:
— Чи тяжка ж твоя служба у пана маршалка коронного, чи й не дуже?
Гість усміхнувся.
— Не знаю, що тобі й казати, мосьпане!.. Така в мене служба, що мало хто й чув про неї, але принци да королі за неї грубі гроші платять…
— Ти ба! Та й що ж то за диво?
— А не вгадаєш?
Дід посміхнувся й поволі закусив кінчик вуса.
— То ти що… може, катом у ляхів служиш? Люд хрещений зо шкури обдираєш та на палі садовиш?
— Отеє ти одколов, мосьпане! — зареготався гість. — Да ні… ще не зовсім зійшов я на пси, аби майстором зробитися!
— То хто ж ти є, коли так?
— Звіздар я, — каже гість.
Дід із онуком і рота роззявили.
— А що ж се воно за лихо, той звіздар? — не втерпів Івась, хоч і знав, що до розмови не можна встрявати. — Може, се той, хто зорі краде із неба та під лавою в глеках держить?
Звіздар крутнув головою.
— Ох і козак у тебе росте, мосьпане! — І до Івася: — Се ти мене хтів із пістоля спитати, еге?
— Так я ж думав, що то драбута… — каже Івась та й засоромився.
— А то був я! — знову зареготався гість. — Звіздар, хлопче, се той, хто по зорях долю читає.
— Ба! — каже дід. — А нащо воно?
— Себто як — «нащо»?
— Нащо козакові знати свою долю? Козацька доля у Бога на колінах. То ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, — бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!
— То я ж таки й кажу, — мовить звіздар, — що пани да магнати полюбляють сеє діло! Тим-то й гукають мене завжди. А пан маршалок коронний держить мене при собі, щоб завжди ворожбита мати напохваті.
— А як же зовуть тебе? — питається дід.
— Хрестили Олельком, але вчений люд та мостиве панство прозивають мене Тіберіусом.
Здригнувся Івась, бо якесь то нелюдське було наймення. Та й дідові теє назвисько не до шмиги прийшлося.
— Що ж, — каже він, зітхнувши, — Тіберіус, то й Тіберіус… Добре, хоч не Магомет!
— Та кажу ж бо, хрещений я! — усміхнувся звіздар. — І в християнських монастирях та колегіумах сюю премудрість вивчав, тож немає в ній нічого, що було б невгодне Богові.
— Ба, — каже дід, — то ти письменний чоловік! А що ж там пишеться у святих книгах про рай та пекло?
— О, пишеться там багацько всього! — засміявся Тіберіус. — Хочеш послухати?
— А коли твоя ласка!
— Є три світи, мосьпане, — почав звіздар, — Господній Ир, де панує Бог Предвічний і Матер Божа сидить на золотім престолі, Білий Світ, у котрому оцеє ми живемо, і Пекло, що ним заправляє Чорнобог, котрого іще зовуть Триглавом, усім навам господь, владар землі та неба. Тече туди чорна ріка, котрою пливуть на той світ грішні душі…
— То ким же він заправляє, той Чорнобог? — питається дід.
— Багацько у нього слуг на тім світі, та й на цьому світі їх немало! Диви і нави йому служать, відьми і літавиці, змії та перелесники… Давно вже був би він владарем над усіма трьома світами, та знаходяться такі, що стають йому на заваді!
— А що ж то за сміливці? — питається Івась.
Зиркнув на нього звіздар, і лице його ще дужче потемніло.
— Та ті, що пхають всюди свого носа! А тоді й самі не можуть втямити, відкіля на них теє лихо окошилося…
Дід похитав головою та й підвівся з-за столу.
— Ох, чоловіче добрий, — каже він звіздареві, — бачу я, що не варто книжками собі мізки забивати! Сама печаль од них та скорбота. Оно у Жашкові їден Біблію прочитав — та й ума рішився! Козакові головне що? Кінь та шабля, та люлька на додачу! А про пекло нехай ляхи читають… Їм там і місце!
На тому й балачка скінчилася. Повечеряли вони та й уклалися спати.
І приснився Івасеві дивний сон…