Лежить він на дні озера. Вода стоїть над ним, неначе шкло. Видно крізь неї небо, листя, що плаває на воді, й гілля молодої яблуні. Він лежить і не ворушиться. Чи живий, чи мертвий, — того він не знає. Аж раптом крізь товщу води поволі починає просягати до нього далека-далека пісня:
Пісня лунала дедалі голосніше, аж як вона зазвучала на повну силу, то узуздрів Івась, що над водою манячить якась постать. Придивився він і побачив, що на березі стоїть лялька, яку знайшов він під кручею.
«Хто ти?» — питається в неї Івась.
А лялька й каже:
«Той, хто поведе тебе в дорогу».
«Відкіля ти взялася?» — питається в неї Івась.
А лялька й каже:
«Звідтіля, де стоїть чорна вода».
«Що тобі треба?» — питається в неї Івась.
А лялька й каже:
«Взяти твою душу».
«Куди ж ти мене поведеш?» — питається в неї Івась.
А лялька й каже:
«А ти прокинься, то й побачиш…»
Кинувся Івась зі сну, а крізь віконниці червона заграва світить.
— Діду! — крикнув він. — Діду, пожога!
Старий недарма був козаком: притьма схопився з лежанки, шаблю під пахву та й надвір. А Йвась за ним із двома пістолями.
Обійстя палало. Горіли повітки, горіла стайня, горіла комора і збіжжя в ожередах.
— Коней виводь! — крикнув Галай онукові. — Пропадемо без коней!
На стайні уже й крокви зайнялися. Смикнув Івась засува та й відскочив убік — бухнуло звідти полум'я, а з нього вискочив один-однісінький кінь і зачав качатися по землі. Був то гнідий жеребець, а решта, видно, подушилися димом у стайні.
«Це, либонь, татаре огня вкинули! — подумав Івась. — Зараз на частокіл полізуть! Дождалися ми чамбула, щоб йому й дорога запалася!»
Коли ж озирнувся та й бачить: стоїть посеред обійстя звіздар. Вітер на ньому одіж шарпає та чуприну розвіває, а він звів руки до неба й каже:
— Посестри-літавиці, пекельні дівиці! В чистому полі огонь горить, на той огонь вам трьом летіть! Паном нашим Триглавом вас заклинаю — прибувайте до мене!
Тут і дід підбіг.
— Та що ж ти, — каже, — лядський поплентачу, коїш оцеє?!
Та й замахнувся шаблею. Тільки ж звіздар теж був не в тім'я битий — хитнувся убік, що тільки штихом дряпнуло його по лобі, і теж шаблюку вихопив.
Івась і подих затамував, як почали вони рубатися посеред тої пожежі.
Страшний вид був у звіздаря: половина лиця залита кривлею, очі вилізли сливе на лоба, а розпатлана чуприна падала на чоло. Та на вустах знай грала пекельна посмішка — так хвацько увихався він із шаблею, плигав, одступав та перекидав з руки в руку, що зразу видать було неабиякого мистця. Дивиться Івась і сам себе не тямить: вперше на віку довелося йому бачити справжній герць. Рубалися вони, рубалися, — вже й захекалися неабияк, вже й кров цебеніла з обох, а жоден верха не може взяти. Кружляють по двору та чобітьми землю риють та й годі.
— Я тобі покажу, як огня підкладати! — каже Галай звіздареві. — Ще тобі круки очі виклюють!
— Діду, — отямившись, заволав Івась, — діду, я зараз!
Та вхопив пістоля і націлився у звіздаря. Цокнув курок по кременю — і не підпалив затравку. Вхопив Івась другого пістоля й уже було підняв його обіруч, наміривши у заброду, — та й закляк од подиву.