— І що ти тут робиш сама? — запитав він.
Вона знизала плечима і зробила ковток зі склянки:
— Андерс поїхав, повернеться тільки до вечора. Я тут розважаюся.
— І далеко він поїхав?
— В Європу або ще куди... Знаєш же, вони ніколи нічого не розповідають.
— А чим він займається?
— Продає начиння для церков і молитовень. Кафедри, запрестольні перегородки, хрести й інше. Нові та вживані.
— Треба ж. І в нього є справи в Європі?
— Коли якій-небудь швейцарській церкві потрібна нова кафедра, її можна привезти з Олесунна, а стару відреставрувати й переправити у Стокгольм або Нарвік. Він постійно в роз’їздах, проводить у них більше часу, ніж удома. Особливо останнім часом. Власне кажучи, останній рік. — Вона затягнулася сигаретою. — А сам він навіть і не лютеранин.
— Ні?
Вона похитала головою, випускаючи густий дим із червоних, укритих дрібними зморшками губ, і підтвердила:
— Його батьки були п’ятидесятниками. Він виріс серед усього цього. Я була одного дня на їх службі. Знаєш, стало моторошнувато, коли вони почали невиразно лопотіти неіснуючою мовою, називаючи це «глосолалією»[11]. А ти бував?
— Двічі, — відповів Харрі. — У Філадельфійській парафії.
— Набув порятунку душі?
— На жаль ні, мені просто треба було знайти там свідка в одній справі.
— Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свідка.
Харрі знизав плечима:
— Так і того немає: він там більше не з’являвся, та і за вказаними адресами я не зміг його знайти. А вже порятунку душі я точно не набув.
Харрі допив пиво і гукнув бармена. Вібекке прикурила нову сигарету.
— Я весь день намагалася до тебе додзвонитися на роботу.
— Он як? — Харрі згадав порожній вхідний дзвінок на автовідповідачі.
— Так, але мене повідомили, що ти цією справою не займаєшся.
— Якщо ти про справу Камілли Луен, то так воно і є.
— Отже, я поговорила з іншим, який приходив на виклик. Симпатичний такий.
— Том Волер?
— Так. Розповіла йому дещо про Каміллу. Тобі минулого разу не змогла.
— Чому?
— Тому що там був Андерс. — Вона глибоко затягнулася. — Він дуже хворобливо реагує, коли я говорю щось, що порочить Каміллу, просто лютує. Хоча ми її майже й не знали.
— А навіщо тобі її порочити, якщо ти її не знала?
Вібекке знизала плечима:
— Я так не думаю, це Андерс так вважає. У нього тверда позиція, що за все життя жінка може займатися сексом тільки з одним чоловіком. — Вона ткнула недокурок у попільничку і додала: — А краще взагалі ні з ким.
— Значить, у Камілли чоловіків було більше, ніж рекомендує Андерс?
— Вона зверталася до них по імені. Імена були різні.
— Звідки тобі це відомо? Погана звукоізоляція?
— Ні, звукоізоляція між поверхами прекрасна. Взимку взагалі нічого не чутно, але влітку, коли вікна відчинені... Знаєш, у таких дворах...
— ...усе дуже добре чутно. Знаю-знаю.
— Саме так. Андерс часто зі злістю зачиняв вікно спальні. А коли я говорила, що їй там, напевно, добре, йшов і лягав у вітальні.
— Ти про це хотіла мені розповісти?
— Так. І ще. Мені тут подзвонили. Я спочатку вирішила, що це Андерс, але коли він дзвонить, на задньому плані зазвичай чується шум. Він же дзвонить із вулиці, коли виїжджає в Європу. Дивно, що шум завжди абсолютно однаковий, неначе він щоразу дзвонить із одного й того ж місця. Ну, неважливо. А тут звук був іншим. Іншим разом я просто поклала б трубку і не згадала про це, але після того, що сталося з Каміллою... Та й Андерс поїхав...
— Ну і?
— Та ні, нічого страшного. — Вона стомлено всміхнулась, і її усмішка Харрі теж сподобалася. — Хтось просто дихав у трубку, але я злякалася. Потім вирішила подзвонити тобі. Волер сказав, що цим займеться, але номер, із якого дзвонили, зрозуміло, не визначили. А вбивці, вони ж завжди повертаються на місце злочину, так?
— Це в романах, — відповів Харрі. — Я б викинув це з голови.
Він покрутив келих. Ліки починали діяти.
— А ти і Андерс, випадково, не знайомі з Лісбет Барлі?
Вібекке високо звела нафарбовані брови:
— Це яка пропала? З якої речі?!
— Так, дійсно, з якої речі?.. — пробурмотів Харрі, не розуміючи, чому це питання спало йому на думку.
Коли вони вийшли з «Андеруотера», було близько дев’ятої. Харрі здавалося, що він рухається по палубі корабля в шторм.
— Я живу близько, трохи нижче по вулиці, — повідомив він. — Не хочеш...
Вібекке трохи нахилила голову набік і всміхнулася.
— Харрі, не роби того, про що жалкуватимеш.
— Жалкуватиму?
— Останні півгодини ти тільки й розповідав, що про свою Ракель. Уже забув?
— Я ж сказав, що я їй не потрібний.
— Ну і я тобі не потрібна. А потрібна тобі твоя Ракель. Чи інша Ракель.
Вона взяла його за плече:
— Може, на якусь секунду я й подумала, що все могло б бути інакше. Але ж не інакше. Та й Андерс скоро прийде додому.
Харрі знизав плечима, похитнувся і зробив крок убік.
— Давай хоч до будинку тебе проведу, — пробурмотів він.
— Харрі! Тут пройти метрів двісті.
— Впораюсь.
Вібекке розреготалася й узяла його під руку. Вони повільно йшли по Уллеволсвейєн, повз них проїздили автомобілі та порожні таксі, а вечірній вітер цілував обличчя, як уміє цілувати тільки в Осло і тільки в липні. Харрі слухав рівне дзижчання її голосу і думав про те, що ж зараз робить Ракель.
Вони зупинилися перед чорними залізними дверима.
— Добраніч, Харрі.
— А... ти поїдеш на ліфті?
— А що?
— Нічого. — Харрі засунув руки в кишені й відчув, що втрачає рівновагу. — Обережно. Добраніч.
Вібекке з усмішкою підійшла до нього і поцілувала в щоку. Харрі жадібно втягнув ніздрями її запах.
— Можливо, в наступному житті, — шепнула вона.
Двері м’яко і безшумно зачинилися за нею й тихо защипнулися. Харрі стояв і дивився на вітрину, намагаючись зосередитися. Щось було не так. Ні, не вибір надгробних плит, а віддзеркалення. На краю тротуару через вулицю стояла машина. Якби Харрі хоч трохи цікавився ними, то знав би, що це ексклюзивна іграшка — спортивний японський автомобіль.
— Щоб тебе... — тихо вилаявся Харрі, виходячи на дорогу.
Повз нього, верескливо сигналячи, проїхало таксі. Він підійшов до машини і став біля дверей водія. Темне скло опустилося.
— Що, чорт забирай, ти тут робиш? — просичав Харрі. — Шпигуєш за мною?
— Добрий вечір, Харрі, — позіхнув Том Волер. — Спостерігаю за квартирою Камілли Луен. Дивлюся, хто приходить-відходить. Не на порожньому ж місці виникла ідея, що злочинець завжди повертається на місце злочину.
— Це маячня, — сказав Харрі.
— Як ти сам розумієш, більше вчепитися ж немає за що. Вбивця залишив нам небагато доказів.
— Злочинець, — поправив Харрі.
— Чи злочинниця.
Харрі знизав плечима і зробив крок убік, щоб не впасти. Відхилилися дверці з боку пасажира.
— Залізай, Харрі. Треба поговорити.
Харрі подивився на відчинені дверці. Подумав. Зробив іще один крок убік. Обійшов машину і сів.
— Подумав? — Волер притишив звук у магнітолі.
— Так, подумав, — відповів Харрі, соваючись: на тісному ковшоподібному сидінні було незручно.
— І який же правильний висновок ти зробив?
— Судячи з усього, тобі подобаються червоні японські спортивні автомобілі. — Харрі з розмаху ляснув по приладовій панелі. — Солідна річ. Скажи... — Харрі зосередився на дикції. — Ти в такому автомобілі розмовляв зі Сверре Ульсеном в Грюнерльокка того вечора, коли вбили Елен?
11
Кульмінація обряду «хрещення Духом Святим» у п’ятидесятників вважається знамення дару (глосолалія, вимовляння незрозумілих, беззмістовних звуків у стані релігійного екстазу).