Сигнал пробіг по дротах і задзвенів у телефонному апараті на іншому кінці.
— Волер, — відгукнувся звучний голос у трубці.
— Це Мьоллер. У нас...
— Секунду, Б’ярне. Зараз закінчу тут одну розмову.
Б’ярне Мьоллер чекав, барабанив по стільниці пальцями та думав, що Том Волер міг би стати наймолодшим начальником відділу за всю його історію. Хоча іноді Мьоллер відчував занепокоєння, тому що вся відповідальність ляже саме на Тома. Може, через його вік? Чи все-таки через ті два епізоди зі стріляниною? Двічі при затриманні інспектор удавався до зброї, а оскільки він був одним із кращих стрільців у поліції, обидва випадки мали летальний результат. Проте Мьоллер розумів: хоч як би парадоксально це не звучало, історії зі стрільбою кінець кінцем лише додавали Тому шансів на успіх. Зброю він застосовував для самооборони — співробітники ОСО[3], що проводили розслідування, не лише не знайшли доказів зворотного, але і зробили висновок, що обидва рази Том Волер виявив відмінну вправність і уміння приймати рішення в критичних ситуаціях. Хіба можна дати кращу рекомендацію кандидатові на посаду начальника?
— Вибач, Мьоллере. Мобільний. Чим я можу допомогти?
— У нас з’явилася справа.
— Нарешті!
Подальша розмова тривала десять секунд. Залишалося знайти ще одну людину.
Мьоллер подумав було про слідчого Халворсена, але той значився у відпустці — поїхав у рідний Стейнк’єр.
Вказівний палець спускався все нижче: відпустка, відпустка, лікарняний...
Начальник важко зітхнув: він дійшов до імені, бачити яке не хотів.
Харрі Холе.
Одинак. П’яниця. Enfant terrible усього відділу. Але — як і Том Волер — козир шостого поверху. Коли б не це і не розвинута з роками дивна пристрасть Мьоллера ризикувати головою (і начальницьким кріслом!) заради цього алкоголіка, Харрі Холе вже давно вилетів би з поліції. Іншим разом Мьоллер, може, в першу чергу подзвонив би саме йому, проте зараз справи йшли кепсько.
Вірніше, гірше, ніж завжди.
Прикрості почалися чотири тижні тому. Річ у тому, що взимку Харрі знову взявся за стару справу про вбивство Елен Єльтен, своєї колеги і близького друга, загиблої на березі Акерсельви. До всіх інших розслідувань він одразу втратив інтерес. Адже справу Елен давно вже розкрили. Але у Харрі інтерес до цього мало-помалу переростав у манію, і Мьоллер, признатися, вже почав турбуватись за його душевне здоров’я. Серйозні прикрості почалися місяць тому, коли Харрі з’явився до нього зі своїми моторошними версіями про змови й інтриги, але не зміг навести ні доказів, ні скільки-небудь вагомих аргументів на користь своїх фантастичних звинувачень проти Тома Волера.
А потім Харрі просто зник. Через декілька днів Мьоллер подзвонив у ресторан «Шрьодер». Те, чого він побоювався, все-таки сталося: Харрі знову запив. Щоб якось прикрити його відсутність, Мьоллер проставив йому тиждень відпустки. Потім іще раз. Зазвичай Харрі подавав ознаки життя вже через тиждень. А тепер їх минуло чотири. Відпустка закінчилася.
Мьоллер подивився на телефонну трубку, підвівся й відійшов до вікна. Було пів на шосту, але в парку перед Головним управлінням, як і раніше, майже нікого не було, якщо не брати до уваги одного-двох доморослих сонцепоклонників, яким спека була завиграшки. На Грьонландслейрет під навісами сиділо декілька крамарів — рознощиків овочів. Навіть машини на вулицях рухалися повільніше, хоча пробок, зрозуміло, ніяких не було. Мьоллер провів рукою по волоссю — давня звичка, якої, за словами дружини, йому слід було позбутись, оскільки декому могло здатися, що він увесь час чепуриться. Невже, крім Харрі, ніяких варіантів? Мьоллер провів поглядом пішохода, що пройшов похитуючись до Грьонландслейрет. Подумав, що напевно той спробує зайти в «Равнен» і напевно його туди не пустять. Тоді він піде й нап’ється в «Боксері», де стався поворот у справі про Елен і, можливо, в поліцейській кар’єрі Харрі Холе. Мьоллер відчував, час підтискає, треба вже вирішувати, що робити з проблемою на ім’я Харрі. Але це все-таки в майбутньому, зараз є більш термінова справа.
Мьоллер підняв трубку і подумав, що через цей чортів сезон відпусток доводиться робити Харрі і Тома Волера напарниками. Електричний сигнал покинув тельє-торпосенівський пам’ятник порядку і через деякий час виклювався телефонним дзвінком у царстві цілковитого хаосу в квартирі на Софієсгате.
Розділ 3. П’ятниця. Пробудження
Вона знову скрикнула, і Харрі Холе розплющив очі. Між фіранок, які ліниво шелестіли, виблискувало сонце, з вулиці донісся скрегіт трамвая, що гальмує на Пілестред, і знову настала тиша. Харрі міркував, де він є. На підлозі. У своїй спальні. Одягнений. Нехай і не вишукано. Живий. Ну принаймні, не мертвий.
Обличчя було вкрите густим шаром поту, серце калатало легко і часто, як кулька для пінг-понгу на бетонній підлозі. З головою справа була гірша.
Харрі на секунду замислився, роздумуючи, варто дихати далі чи ні. Стеля та стіни крутилися перед очима — в квартирі не було ні картин, ні верхньої лампи, щоб зачепитися поглядом. Десь на периферії зору розгойдувалися різьблена книжкова полиця, спинка стільця та обідній стіл, куплений в «Елеваторі». Спасибі, хоч сон закінчився.
Це був той самий дитячий кошмар. Нездатний поворушитися, немов прикований, Харрі намагався закрити очі, щоб не бачити її спотворене обличчя та губи в нечутному крику. Величезні порожні очі в німому докорі. Коли він був маленьким, то бачив у цьому кошмарі молодшу сестру — Сестреня, як він її називав. А тепер ось Елен Єльтен. І Харрі не знав, що гірше. Її безмовні крики тепер озвучували трамвайні рейки, що тужливо брязкали.
Він лежав і мовчки дивився на тремтіння між фіранок сонця, повислого над вулицями і будинками району Бішлет. Тільки трамвай порушував літню тишу. Харрі, не моргаючи, дивився на сонце, поки воно не перетворилося на жовте серце, що б’ється об тонку блакитну сердечну сумку та з кожним ударом викидає спеку. Коли він був маленьким, мама говорила, що діти, які довго дивляться на сонце, випалюють собі оченята і не бачать у житті більше нічого, крім сонячного світла. Цього він зараз і домагався. Щоб сонячне світло випалило все інше. Щоб він більше не бачив, як Елен лежить із розбитою головою на березі Акерсельви, а над її тілом схиляється чиясь тінь. Тінь, яку він три роки поспіль намагався спіймати. І не спіймав. Хоча мета була така близька, він не зміг довести роботу до кінця. Як завжди, нічого не зміг.
Ракель...
Харрі обережно підвів голову і подивився на мертве чорне око автовідповідача. Він не оживав ось уже декілька тижнів — відколи вони з Мьоллером і начальником кримінальної поліції зустрілися (начкрим, як вони називали його скорочено) в «Боксері». Напевно, і це око випалило сонце.
Чорт забирай, як же тут спекотно!
Ракель...
Тепер він згадав. У якийсь момент обличчя уві сні стало обличчям Ракелі. Сестреня, Елен, мама, Ракель. Жіночі обличчя. Вони змінювали одне одного в пульсуючому ритмі серця та знову зливалися в одне.
Харрі зі стогоном опустив голову на паркет. Помітив над собою на краю столу пляшку «Jim Beam from Clermont, Kentucky». Пляшка була порожня. Віскі випарувалося, вивітрилося. Ракель. Він заплющив очі. Нічого не повернути.
Він уявлення не мав, котра година. Здогадувався тільки, що вже дуже пізно. Чи дуже рано. Загалом, найбільш непідходящий час, аби прокинутися. Вірніше, щоб спати. В цей час треба займатися зовсім іншою справою. Треба пити.
У кишені брюк завібрував мобільник. Він зрозумів: від цього він і прокинувся. Наче нічний метелик відчайдушно б’є крильцями об освітлене вікно. Харрі вивудив із кишені телефон.
Харрі Холе повільно крокував до Санктхансхьоуген. Головний біль тиснув ізсередини на очні яблука. До вказаної адреси Мьоллером було рукою сягнути, і Харрі, розсудивши, що прогулянка прочищає мізки, побризкав обличчя водою, відшукав у білизняній шафі декілька пляшок, в одній із яких навіть знайшовся ковток віскі, та вирушив пішки. Пройшов повз бар «Андеруотер». З четвертої до третьої. Щопонеділка — з четвертої до першої. Неділя — вихідний. Тут він не був завсідником — улюблений «Шрьодер» розташований був на сусідній вулиці, але в голові у Харрі (як і у більшості алкоголіків) була особлива картотека, куди автоматично заносився кожен шинок і графік його роботи.