– Якщо ти стрілятимеш звідти, вбивство опиниться в Тангена на плівці, – сказав Харрі.
Він почув тихий сміх Волера.
– Скажи мені, Харрі, була б у тебе дійсно важка кавалерія, напевно, вже давно прискакала б?
– Тату… – простогнав Олег.
Харрі заплющив очі:
– Послухай, Томе. Ліфт не піде, поки я нормально не засуну ґрати. Твоя рука між пруттям. Відпусти Олега, щоб я засунув їх.
Волер знову розсміявся.
– Думаєш, я дурень, Харрі? Ґрати треба посунути на кілька сантиметрів, і з цим ви впораєтеся, навіть якщо я не відпущу хлопчиська.
Харрі глянув на Свена, але той дивився порожніми очима вбік.
– Гаразд, – сказав Харрі, – але на мені наручники. Треба підняти Свена, а він зовсім ніякий.
– Свене! – крикнув Волер. – Ти мене чуєш?
Свен в’яло підвів голову.
– Свене, пам’ятаєш Лодіна? Твого попередника з Праги?
Відлуння гриміло на сходах. Свен голосно глитнув.
– Його голову в токарному верстаті? Свене! Хочеш спробувати?
Свен похитуючись став на ноги. Харрі схопив його за плече і притягнув до себе.
– Ти розумієш, що треба зробити, Свене? – крикнув він в бліде сомнамбулічне обличчя, вільною рукою дістаючи із задньої кишені ключ. – Ти мусиш зробити так, щоб ґрати більше не сіпалися. Чуєш? Тримай їх, коли ми поїдемо. – Харрі вказав на одну з круглих стертих кнопок на панелі.
Свен апатично дивився, як Харрі відмикає ключем наручники. Потім кивнув.
– Добре! – крикнув Харрі. – Ми готові! Засуваємо!
Свен став до ґрат спиною, взявся за них обома руками і потягнув управоруч. Пруття потягнуло руку Волера за собою. Він застогнав. Контакти на ґратах і на підлозі тихо клацнули.
– Готово! – крикнув Харрі.
Пауза. Харрі відійшов убік і подивився вгору. В маленький просвіт між краєм вікна і плечем Волера він побачив два погляди: широко розплющене, злісне око Волера і поряд сліпе чорне дуло пістолета.
– Піднімайтеся, – наказав Волер.
– Якщо пощадиш хлопчика, – відповів Харрі.
– Домовились.
Харрі повільно кивнув і натиснув на кнопку.
– Я знав, що врешті-решт ти схаменешся, Харрі.
– Само собою.
Він побачив, як Волер спохмурнів, можливо, помітив, що із зап’ястка Харрі вільно звисає наручник, і йому це не сподобалось. А може, йому теж стало ясно: момент настав.
Трос застережливо заскрипів, ліфт здригнувся. У ту ж мить Харрі зробив крок уперед, став навшпиньки, і сталевий браслет із глухим клацанням зімкнувся навколо зап’ястка Волера.
– Що за… – почав Волер.
Харрі підібгав під себе ноги. Наручники врізалися в шкіру обом: дев’яностоп’ятикілограмовий Холе тягнув Волера вниз. Той намагався чинити опір, але застряг у віконці до плеча, повністю його закривши.
Паскудний день.
– Чорт забирай! Відпусти мене!
Том кричав, притискаючись плечем до холодних залізних дверей. Він намагався витягнути руку, але вага була занадто велика. У люті він кричав і з усієї сили гатив пістолетом у двері. Так не мусило статися. Вони все зруйнували. Вони зруйнували, розкидали його замок, неначе він був із піску, а тепер стоять і сміються. Але він їм покаже, одного дня він їм усім покаже! І тут він відчув… Пруття ґрат терлось об передпліччя – ліфт поїхав. Але не туди. Вниз. Горло стягнуло, наче мотузком. Він зрозумів: пастка закрилася. Ліфт перетворився на повільну гільйотину. Скоро прокляття наздожене його.
– Тримайся за ґрати міцніше, Свене! – почув він крик Харрі.
Том відпустив Олега і рвонув руку на себе, але Харрі виявився занадто важким. Тома охопила паніка. Він зробив нову відчайдушну спробу, іще одну. Ноги ковзали по гладенькій кам’яній підлозі. Він відчув плечем стелю ліфта. Розум покидав його.
Він хотів крикнути: «Ні, Харрі! Стій!» – але захлинувся слізьми і вичавив тільки:
– Будь ласка…
Розділ 43
Ніч на вівторок. «Ролекс»
Тік-так, тік-так.
Харрі сидів із заплющеними очима, слухав хід секундної стрілки і гадав, що цокання золотого «ролекса» – вірний показник того, що час не зупинився.
Тік-так, тік-так.
Якщо він рахував правильно, вони вже просиділи в ліфті чверть години. П’ятнадцять хвилин. Пройшло дев’ятсот секунд від тієї миті, як Харрі натиснув на «стоп» між першим поверхом та підвалом і сказав, що тепер вони в безпеці й треба просто чекати. Дев’ятсот секунд вони сиділи тихо як миші та слухали. Кроки. Голоси. Звуки дверей, що відчиняються й зачиняються. Харрі із заплющеними очима рахував цокання «ролекса» на зап’ястку скривавленої руки на підлозі ліфта, до якої він досі був прикований.