– Він що-небудь сказав?
Харрі звів брову:
– Ви про Волера?
– Так. Він що-небудь сказав перед смертю? Що-небудь про своїх спільників? Про тих, із ким він працював?
Харрі вирішив зберегти останню сигарету.
– Ні. Нічого. Абсолютно нічого, – відповів він.
– Шкода. – Співрозмовник подивився на нього без ніякого виразу. – А ці записи, які було зроблено, вони нам не можуть у цьому допомогти?
Харрі зустрівся з ним поглядом. Він знав, що цей чоловік пропрацював у поліції все життя. У нього була виразна зовнішність: ніс гострий, як лезо сокири, вузькі губи та великі натруджені руки. Він був тим, що називають кістяком організації, твердим і міцним гранітом.
– Хто знає, – відповів Харрі. – Але чого даремно турбуватись, якщо у нас однаково буде версія, що не дозволяє хибних тлумачень. – Харрі нарешті відколупнув шматочок лакового покриття.
Немов по сигналу, світло в барі почало блимати.
Харрі підвівся. Вони дивились один на одного.
– Підвезти? – запитав начальник кримінальної поліції.
Харрі похитав головою:
– Мені недалеко.
Начальник довго і міцно тиснув йому руку. Вже у дверях Харрі обернувся:
– До речі, згадав, що Волер сказав перед смертю.
Сиві брови зметнулися вгору.
– І що? – обережно запитав начальник кримінальної поліції.
– Він сказав: «Будь ласка».
Харрі зрізав дорогу через кладовище. З дерев капало. Краплі, тихо зітхаючи, падали спочатку на нижнє листя, потім на землю, яка жадібно їх пила. Він ішов по стежині між могилами й чув, як бурмочуть між собою мертві. Він зупинився і прислухався. Перед ним стояв темний, сплячий парафіяльний будинок у Старому Акері. Мертві тихо шепотілися. Харрі повернув уліворуч і вийшов із хвіртки у бік Тельтхусбаккен.
Коли Харрі зайшов у квартиру, він стягнув із себе одяг, став під душ і ввімкнув гарячу воду. Стіни запітніли, дрібні крапельки набрякали і стікали на підлогу, а він усе стояв, поки шкіра не стала яскраво-червоною. Поки він ішов в спальню, вода встигла випаруватись, і Харрі не витираючись ліг у постіль, заплющив очі й почав чекати, коли прийде сон. Чи спогади. Що раніше?
Замість цього почулося бурмотіння. Він слухав.
Про що вони там шепочуться? Що замишляють? Вони перемовляються кодами.
Харрі сів у ліжку, притулив голову до стіни. Перед утомленими очима мерехтів знак пентаграми.
Подивився на годинник. Скоро світанок.
Він підвівся й вийшов у коридор. Понишпорив у кишенях піджака, знайшов останню сигарету. Відламав намоклу половину й закурив. Сів у крісло у вітальні й став чекати, коли наступить ранок. У кімнату лилося місячне світло.
Він думав про Тома Волера, який зараз дивиться у вічі вічності, про їхню бесіду на терасі біля поліцейської їдальні та про чоловіка зі Старого міста, якого він пізніше розшукав. Знайти його було нескладно: він працював усе в тому ж сімейному магазинчику й мав давнє прізвисько, Соло.
– Том? – перепитав чоловік за полірованою стійкою і провів рукою по лиснючому жирному волоссю. – Аякже, пам’ятаю. Бідолаха. Батько часто його бив. Батько у нього був безробітний муляр. Пив. Друг? Та ні. Ми з ним ніколи не дружили. Авжеж, Соло – це я. Турне по Європі? – Він розсміявся. – Та я далі Мосса не виїжджав. Не думаю, що у Тома було багато друзів. Пам’ятаю, він був добрим хлопцем, із тих, які переводять стареньких через дорогу. Потайний, чимось на шпигуна схожий, дивний – це точно. Його батько загинув. Нещасний випадок. Моторошна подія.
Харрі провів безіменним пальцем по гладенькій поверхні столу, відчув, як до шкіри пристають дрібні піщинки. Він знав, що це жовтий пил зі шпателя. Автовідповідач підморгував йому червоним оком. Напевно, який-небудь журналіст. Завтра почнеться! Він обережно лизнув кінчик пальця. На смак пил був гіркуватим. Штукатурка. Він уже зміркував, що цим шпателем Віллі Барлі висікав пентаграму над дверима чотириста шостої кімнати. Харрі покачав піщинки на язиці, визначаючи смак. Якщо це дійсно так, то муляр використовував дивний розчин, тому що відчувався якийсь солодкуватий присмак. Ні, металевий. Присмак яйця.