Розділ 10
Четвер і п’ятниця. Кошмар
В четвер увечері перед поштою в Рудельокка зупинилася червона поштова машина. Вміст ящиків зсипали в мішок і відправили на Біскоп-Гуннерус-гате, будинок 14 – більш відомий як головпоштамт Осло. Того ж вечора в сортувальному терміналі листи розфасовували за розміром, і пузатий коричневий пакет виявився поряд із іншим листом такого ж формату. Конверт пройшов через декілька пар рук, але, зрозуміло, нікого не зацікавив. На географічному сортуванні йому теж не приділили особливої уваги, і конверт спочатку опинився в блоці для Східної Норвегії, а потім у партії з індексом 0032.
І ось він знову лежав у мішку в червоній поштовій машині, готовий до завтрашньої відправки. Була ніч, більша частина Осло спала.
– Усе добре. – Хлопчик поторсав кругловиду дівчинку по голові. Довге тонке волосся приставало до пальців. Електростатична електрика.
Йому було одинадцять. Їй сім. Брат і сестра. Приходили відвідувати маму в лікарні.
Підійшов ліфт, відчинилися двері. Чоловік у білому халаті відсунув залізні ґрати, коротко всміхнувся їм і вийшов. А вони ввійшли.
– А ліфт чому такий старий? – запитала дівчинка.
– Тому що будинок старий, – сказав хлопчик, зачиняючи ґрати.
– Це лікарня?
– Не зовсім. – Він натиснув на кнопку «1». – Це будинок, де втомлені люди можуть трішки відпочити.
– А мама втомилася?
– Так, але все добре. Не притуляйся до дверей, Сестреня.
– Га?
Ліфт ривком рушив, і її довге світле волосся заворушилось. Електрика, подумав хлопчик, дивлячись, як воно повільно стає дибки. Вона схопилася за голову і закричала. Від її тонкого, пронизливого крику він завмер. Її волосся зачепилося за щось по той бік ґрат. Можливо, їх затиснуло дверима. Він спробував поворушитися, але немов закам’янів.
– Тату! – крикнула вона, стаючи навшпиньки.
Але тато пішов раніше, щоб підігнати машину.
– Мамо! – закричала вона, піднімаючись у повітря.
Але мама лежала в ліжку з усмішкою на блідому обличчі. Залишався тільки він.
Вона дриґала ногами в повітрі, вчепившись у волосся руками.
– Харрі!
Тільки він. Тільки він може її врятувати. Якби тільки він міг поворухнутися.
– Допоможі-і-іть!
Харрі ривком сів на ліжку. Серце в грудях скажено калатало.
– Чорт забирай!
Почувши свій хрипкий голос, він знову впав на подушку.
Між шторами сіріла ніч. Він поглянув на електронний годинник: червоні цифри повідомляли, що зараз четверта година дванадцять хвилин. Пекло літньої ночі. Непроглядне.
Харрі звісив ноги з ліжка і попрямував у туалет. Не дивлячись справив нужду. Більше він сьогодні не засне.
У холодильнику було порожньо, якщо не брати до уваги пляшки легкого пива, яка опинилася тоді в його кошику через недогляд. Він відчинив шафку над мийкою. З полиць дивився мовчазний ряд пляшок із-під пива та віскі. Всі як одна порожні. У нападі раптової люті він ударив у саму їх гущу й чув їх дзвякання навіть після того, як зачинив шафку. Він знову подивився на годинник. П’ятниця. В п’ятницю з дев’ятої до шостої. Отже, «Монополька» відчиниться нескоро.
Харрі сів біля телефону у вітальні й набрав номер Ейстейна Ейкелана.
– «Таксі Осло».
– Як там на дорогах?
– Харрі, ти, чи що?
– Добрий вечір, Ейстейне.
– Добрий? Та я вже півгодини без діла сиджу.
– Сезон відпусток.
– Знаю. Власник таксі поїхав за місто, в Крагерьо, а мені залишив найповільнішу тачку найповільнішого міста Скандинавії. Чорт забирай! Як після нейтронної бомби!
– Не думав, що ти любитель попітніти на роботі.
– Приятелю, я потію, як свиня! Цей скупердяй купує машини без кондиціонера. Та мені після зміни доводиться напиватися, щоб відновити рівень рідини в організмі. Але це і коштує будь здоров! Учора я витратив на випивку більше, ніж наварив за день.
– Мені тебе щиро шкода.
– Треба було йти ламати коди.
– Хакерничати? За що тебе саме вигнали з Норвезького банку й припаяли півроку умовно?
– Так, але в мене добре виходило. А тут… До речі, хазяїн подумував про те, щоб скоротити обсяг роботи, але я гну горба по дванадцять годин. Нам не вистачає шоферів. Харрі, не хочеш попрацювати таксистом?
– Спасибі, я над цим подумаю.
– Навіщо дзвониш?
– Мені потрібно що-небудь, аби заснути.
– Сходи до лікаря.
– Ходив. Він виписав мені імован. Знаєш, таке снодійне в пігулках? Не допомогло. Просив що-небудь сильніше, але він відмовив.
– Від тебе, либонь, тхнуло? Ще б він дав тобі рогіпнол, Харрі!
– Він сказав, що я ще молодий для важкого снодійного. А в тебе є?