— Ох ти, мій хлопчику, — бурмотіла баба. — Ну йди ж. Іди зі мною…
Омелько тряс дзвіночком. Але той мовчав; тільки коли бабина кощава рука майже зовсім стиснулася на його плечі, дзвіночок видав хрипкий брязкіт, і баба з прокляттями відсахнулася.
Омелько кинувся до урвища. Він уже міг бачити його дуже добре — земля скраю пішла тріщинами, жмути трави нависали над прірвою кошлато, як дідові брови.
Спогад про діда подвоїв сили, дзвіночок знову задзвонив, і Омелько додав кроку. Може, це крутояр над Стугною, устиг він подумати. А, може, над якоюсь іншою річкою…
Кінські копита били в землю за його спиною. Дохла кобила, певне, мчала галопом. Від жаху Омелько ледве не упустив дзвіночок, оглянувся — і побачив бабине обличчя прямо над собою, сиві патли майже торкалися його чола…
Проспівав півень.
Удень була гроза. Дощ періщив, маленька Оксанка сміливо бігала по калюжах, а мати заганяла її в хату. Страшні колінця витинала на небі блискавка, грім бив так, що хотілося заткнути вуха. Варка говорила поважно: бачиш, прогнівався за щось святий Ілля…
Омелько знав, за що він прогнівався.
Зранку німець устиг обійти ще кілька дворів, і в одному — Омелько знав точно — його картуз упізнали. Це був двір Леськових батьків; Омелько не знав, чи зумів Лесько стриматися, побачивши німцеву знахідку, бо то був хитрий і підленький хлопець: з його сталося б і проговоритись, ніби ненароком, відплатити Омелькові, що сміявся колись над ним…
Омелько сам не розумів, як дожив до вечора. Але вечір прийшов, а німець так і не з’явився. Дзвіночок за пазухою був гарячий, немов вуглина.
Не раз і не два Омелько, ніби випадково, зупинявся у воротах. Усе було як завжди: праворуч — сад, а ліворуч — вулиця, трохи далі — будинок дядька Петра. Не було ніякої стежини і ніякого урвища, і дзвіночок на шиї не дзвонив. Беріг, видно, сили для останнього іспиту.
…А якщо зовсім не спати?! Дід сказав — три ночі, а буде Омелько спати чи ні, кому яке діло?
Не давала спокою ще одна думка: а що, коли баба цього разу встигне схопити його раніш, ніж він згадає? Адже вона щоразу підбирається усе ближче… Ледь Омелько засне, а баба його — хап! Як би не пропустити ту мить, коли ява переходить у сон, коли зі свого сінника він переміщається в коричнево-сірий туман перед воротами батьківського двору?
Отче наш, іже єси на небесах…
Сон навалився нагально, не дозволивши закінчити молитву.
— Стій, солоденький, не вертися… Ох, поганий хлопчик. Дві ночі не слухався, на третю попався, буде тобі на горіхи…
Насправді Омелько ще не попався. Він стояв, притискаючись спиною до закритих воріт, а баба верхи на кобилі стояла перед ним, загороджуючи шлях до відступу. Не пробитися до стежини, не добратися до урвища…
Дзвіночок дзвонив хрипко і дуже тихо. Баба протягала руки, не могла дотягнутися до Омелька, але і не відступала.
— Що ж ти, малий, старших не слухаєшся? Не допомогло тобі твоє щастя, бачиш, не допомогло… Кинь свою цяцьку. Йди зі мною, тепленький, іди зі мною…
Омелько набрав повітря — і кинувся вниз. Прослизнув між ногами дохлої кобили.
— Постривай… Який меткий! Не втечеш…
Тупіт коня за спиною. І дзвіночок мовчить — видихнувся. Омелько відчував, що біжить на одному місці — ноги місять повітря, злітають грудки сіро-коричневої землі, а урвище зі жмутами трави над прірвою не стає ближче — навпаки, віддаляється…
Хап! — рука схопила за сорочку на спині.
«Отче наш!» — німо заблагав Омелько. Чи відповідаючи йому, чи сам собою дзвіночок у його руці раптом ожив: «Дінь-дінь-дінь!»
Стара домоткана сорочка тріснула. Омелько відчув, що вільний. Припустив щодуху; напевно, ніколи в житті він так не бігав…
Ось і урвище. Тільки внизу не видно ніякої річки — чорнота. Тріщини стали виднішими, ширшими; Омелько впав навкарачки.
Поруч переступали ноги дохлої кобили. Від них несло нестерпним смородом.
— Ну, хлопчику, що тепер?
Баба дивилася на нього зверху вниз. У руках у неї звідкілясь узявся кручений батіг.
Дзвіночок упав на траву. Язичок його, мідна крапелька, безсило вивалився.
— Що тепер, солоденький? Як тобі наші кавуни?
Омелько відповзав, гарячково намацуючи ногами твердий ґрунт за спиною, щомиті ризикуючи зірватися у прірву.
Баба зареготала.
Чорна хустка сповзла з її голови, відкриваючи голий череп. Баба підняла до неба руки, казна-звідки налетів вітер, підхопив чорне плаття з поточеним червами подолом…