Одного чудового дня після обіду Пеппі запросила Томмі й Анніку до себе на каву й тістечка. Вона накрила стіл на веранді. Там було так сонячно й гарно, всі квітки Пеппі посилали їм з садка свої пахощі.
Пан Нільсон лазив поруччям веранди, а кінь час від часу витягав голову, щоб його пригостили тістечком.
— Як усе-таки гарно жити, — мовила Пеппі, випростуючи ноги.
Тієї миті у хвіртці з'явилося двоє поліцаїв у повному спорядженні.
— Ой, сьогодні в мене також щасливий день, — мовила Пеппі. — Бо я найдужче в світі люблю поліцаїв. Майже так, як кисіль з ревеню.
І рушила назустріч поліцаям, аж сяючи з захвату.
— Це ти та дівчинка, що оселилася у віллі "Хованка"? — запитав один із поліцаїв.
— Зовсім ні, — відповіла Пеппі. — Я та тітонька, що мешкає на третьому поверсі в іншому кінці міста.
Вона сказала так, бо хотіла трохи пожартувати в поліцаями. Але їм нітрохи не сподобався її жарт. Вони нагримали на Пеппі, щоб вона не блазнювала, й повідомили, що добрі люди в містечку домоглися для неї місця в дитячому будинку.
— Я вже маю місце в дитячому будинку, — відповіла їм Пеппі.
— Що ти кажеш, хіба вже все влаштовано? — запитав один із поліцаїв. — Де ж той будинок?
— Тут, — гордо відповіла Пеппі. — Я дитина, а це мій будинок, отже це й є дитячий будинок. А місця тут вистачає.
— Люба моя, — засміявся поліцай, — ти не так мене зрозуміла. Ти повинна перейти в справжній дитячий будинок, щоб тебе було кому доглядати.
— А в вашому дитячому будинку можна тримати коней? — спитала Пеппі.
— Звичайно, ні, — відповів поліцай.
— Так я й думала, — понуро сказала Пеппі. — Ну, а мавп?
— І мавп не можна, ти й сама це добре знаєш.
— Ясно, — мовила Пеппі. — Тоді шукайте собі дітей для вашого будинку десь-інде. Я не думаю туди перебиратися.
— Але ж тобі треба ходити до школи! — наполягав поліцай.
— Чому треба ходити до школи?
— Зрозуміло, чому — щоб навчитися різних речей.
— Яких це речей? — запитала Пеппі.
— Всіляких, — відповів поліцай. — Багатьох корисних речей, наприклад, таблички множення.
— Я ось уже дев'ять років чудово обходжуся без вашої таблички вноження, — сказала Пепігі. — І надалі обійдуся без неї.
— Але подумай, як тобі буде прикро, коли ти лишишся такою невігласкою. Уяви собі: ти виростеш, і хтось спитає тебе, як зветься столиця Португалії, а ти не зможеш відповісти.
— Чому не зможу? — мовила Пеппі. — Я відповім йому: "Коли тобі кортить знати, як зветься столиця Португалії, то напиши просто в Португалію і спитай, як вона зветься!"
— Ну так, але невже тобі не буде прикро, що ти сама цього не знаєш?
— Можливо. Я часом лежатиму вечорами й думатиму: "Як же все-таки зветься столиця Португалії?" Але ж не завжди буває тільки весело, — мовила Пеппі й стала на руки. — А втім, я була з своїм татом у Лісабоні, — додала вона, ставши на голову, бо вміла розмовляти й так.
Тоді один із поліцаїв заявив, що Пеппі не може робити те, що їй самій хочеться. Нехай, мовляв, збирається в дитячий будинок, і якнайшвидше. Він підійшов до дівчинки й схопив її за плече. Проте Пеппі випручалася від нього, легенько ляснула його по спині й сказала:
— Квач!
І не встиг поліцай оком змигнути, як вона стрибнула на поруччя веранди, а звідти швиденько видерлася на балкон. Поліцаї не мали бажання гнатися за нею таким способом. Тому вони кинулись до будинку й побігли на другий поверх. Та коли вони вибігли на балкон, Пеппі вже була на даху. Вона лізла по даху, як мавпа. За одну мить досягла вона гребеня і спритно вискочила на димар. А внизу на балконі стояли поліцаї й чухали потилиці. З моріжка на Пеппі дивилися Томмі й Анніка.
— Як же гарно гратися в квача! — вигукнула Пеппі. — І які ви добрі, що прийшли сюди! Сьогодні в мене таки щасливий день!
Поліцаї хвилину подумали, тоді вийшли з будинку, взяли драбину, що лежала під чільною стіною, і вилізли один за одним на дах, щоб зняти Пеппі. Але вигляд у них був трохи зляканий, коли вони обережно, намагаючись утримати рівновагу, рушили гребенем до Пеппі.
— Не бійтеся, — гукнула їм Пеппі, — це не страшно, тільки весело!
Коли поліцаї були вже за два кроки від Пеппі, вона скочила з димаря і, регочучи, побігла гребенем на другий кінець даху.
— Я падаю! — гукнула вона й стрибнула просто в зелену крону дерева, що росло за два метри від будинку. Вона вхопилася за гілляку, хвилину погойдалася на ній і скочила на землю. Тоді кинулася до протилежного причілка, де була приставлена драбина, і забрала її.