ві в ніс. Пеппі простягла жінці золоту монету й пішла далі.
Карусель була така чудова, що Томмі й Анніці аж дух забило з захвату, коли вони її побачили. Чорні, білі й гніді дерев'яні коні зі справжніми гривами, осідлані, з вуздечками, були як живі. І можна було вибрати собі якого хочеш коня. Пеппі купила квитків на цілу золоту монету — їх виявилося так багато, що вони насилу влізли в її великий гаманець.
— Якби я дала ще одну монету, то мала б цілу котушку з квитками, — сказала вона Томмі й Анніці, що чекали на неї.
Томмі вибрав собі чорного коня, Анніка — білого, пана Нільсона Пеппі посадила також на чорного, що був на вигляд найдикіший. Пан Нільсон відразу почав перебирати йому гриву — мабуть, шукав бліх.
— Хіба пан Нільсон теж кататиметься на каруселі? — здивувалася Анніка.
— А чому ж ні, — мовила Пеппі. — Я вже жалкую, що не взяла й коня. Йому також не завадило б розважитись. А для коня найкраща розвага — покататися на коні.
Тільки-но Пеппі скочила на гнідого коня, як карусель закружляла, а катеринка заграла:
"Пам'ятаєш милі дні нашого дитинства?"
Томмі й Анніці здавалося, що немає нічого кращого, як кататися на каруселі. Пеппі також сподобалася ця розвага. Вона стояла на голові, впершись руками в сідло. Бальна сукня опала їй на шию, і люди, що дивилися збоку, бачили тільки червоний ліфчик, зелені штанці й довгі тонкі ноги — одну в чорній, а другу в коричневій панчосі, — якими Пеппі грайливо вимахувала в повітрі.
— Ось так справжня дама катається на каруселі, — сказала Пеппі, коли скінчився перший сеанс.
Діти не злазили з каруселі цілу годину, та врешті Пеппі заявила, що в неї вже голова йде обертом і вона бачить не одну карусель, а цілих три.
— І мені важко зважитись, на котрій кататися, — мовила вона. — Тому краще ходімо далі.
Решту квитків — цілу купу — вона роздала дітям, що тільки дивилися на карусель, але не катались, бо не мали грошей.
Поблизу перед балаганом стояв чоловік і вигукував:
— За п'ять хвилин почнеться нова вистава! Поспішайте подивитися чудову драму "Вбивство графині Аврори, або Хто скрадається в кущах"!
— Якщо там хтось скрадається в кущах, то нам треба якнайшвидше дізнатися, хто це, — сказала Пеппі. — Ходімо!
Коли діти підійшли до каси, на Пеппі раптом напала скупість.
— А не можна купити квитка за півціни, якщо я пообіцяю, що дивитимуся тільки одним оком? — спитала вона.
Та касирка навіть чути не хотіла про таке.
— Щось я не бачу ані кущів, ані того, хто в них ховається, — невдоволено буркнула Пеппі, коли вона з Томмі й Аннікою сіла спереду, перед самою завісою.
— Бо вистава ще не почалася, — пояснив Томмі.
Тієї миті піднялася завіса, і всі побачили графиню Аврору, що сумно ходила по сцені і з відчаю заламувала руки. Пеппі хвилину напружено стежила за нею, а тоді сказала:
— У неї якесь горе! Може, розстібнулася десь брошка й коле її?
А в графині таки справді було горе. Вона закотила очі й почала нарікати:
— Немає в світі нещаснішої людини, ніж я! Дітей у мене забрано, чоловік десь пропав, а сама я оточена розбійниками, що хочуть мене вбити.
— Ох, яке лихо! — вигукнула Пеппі, і очі в неї почервоніли.
— Краще б я була вмерла, — казала далі графиня.
Пеппі не витримала.
— Люба тітонько, не кажи так! — крізь сльози мовила вона. — Тобі буде краще. Діти повернуться, а чоловіка можна знайти іншого. Адже на світі повно чоло... чоловіків, — схлипнула вона.
Раптом з'явився директор театру — той, що стояв на дверях і запрошував глядачів на виставу, — підійшов до Пеппі й прошепотів, що, коли вона не сидітиме тихо, її негайно виведуть із зали.
— Я спробую сидіти тихо, — відповіла Пеппі й витерла очі.
П'єса справді була цікава. Томмі з хвилювання крутився на стільці і м'яв кашкета, Анніка міцно стискала кулаки. В Пеппі блищали очі, вона ні на секунду не зводила їх з графині Аврори. А ту, бідолашну, зовсім прибило горе. Вона вийшла в садок, не передчуваючи лиха. Враз почувся зойк. Це Пеппі побачила, що за деревами причаївся якийсь підозрілий чоловік, і не змогла стриматись. графиня, звичайно, також почула якийсь шурхіт, бо злякано крикнула:
— Хто там скрадається в кущах?
— Я тобі зараз скажу! — відразу озвалася Пеппі. — Там причаївся якийсь бридкий чоловік з чорними вусами. Дуже страшний. Тікай швидше до хати!
Директор знов підійшов до Пеппі й сказав, щоб вона негайно вийшла з зали.
— Як я залишу графиню Аврору в таку тяжку хвилину! Ні, ти мене не знаєш, — відповіла Пеппі.
А тим часом вистава йшла далі. Бридкий чоловік вискочив з кущів і кинувся на графиню.
— Ну, тепер настала твоя остання година, — прошипів він крізь зуби.
— Це ще хтозна, чия! — крикнула Пеппі, одним скоком опинилася на сцені, схопила напасника за стан і кинула додолу. Сльози не переставали текти у неї з очей. — Як ти міг напасти на графиню! — мовила вона, схлипуючи. — В неї забрали дітей, і чоловік також пропав. Вона ж сама як палець!
Пеппі підійшла до графиш, що знеможено опустилася на садову лавку, й лагідно мовила:
— Приходь до мене і житимеш у віллі "Хованка" скільки схочеш!
Ридаючи, Пеппі вийшла з театру разом з Томмі й Аннікою. Директор махав їй услід кулаком, але люди в залі плескали в долоні — видно, вважали, що вистава була гарна.
Надворі Пеппі втерла носа рукавом і сказала:
— Ну, а тепер треба повеселитися, вистава надто сумна.
— Ходімо до звіринця, — запропонував Том-мі. — Ми ще там не були.
І вони подалися до звіринця. Але спершу підійшли до ятки, і Пеппі купила шість бутербродів і три пляшки лимонаду.
— Я завжди голодна як вовк, коли поплачу, — пояснила вона.
У звіринці було на що подивитися. Слон, два тигри в одній клітці, кілька морських левів, що перекидали один одному м'яч, ціла зграя мавп, гієна і дві величезні гадюки. Пеппі найперше повела пана Нільсона до клітки з мавпами, щоб він привітався з родичами. В клітці сидів старий невеселий шимпанзе.
— Гарненько привітайся з ним, пане Нільсоне, — сказала Пеппі. — Мені здається, що він родич двоюрідного брата твого діда.
Пан Нільсон зняв свого брилика і якнайчемніше вклонився. Але шимпанзе навіть не звернув на нього уваги.
Обидві гадюки лежали у великій клітці, і кожної години чарівна приборкувачка змій фройляйн Паула витягала їх звідти й показувала глядачам. Дітям пощастило: вони якраз устигли на такий сеанс. Анніка боялася гадюк. Вона весь час тримала Пеппі за руку. Тим часом Паула витягла з клітки гадюку — величезного, бридкого удава — й повісила її собі на шию, наче боа.
— Мабуть, це удав-боа, — сказала Пеппі Анніці й Томмі. — Цікаво, якої породи та друга гадюка.
Не роздумуючи, Пеппі підійшла до клітки й витягла другу гадюку, що виявилася ще довшою і ще бридкішою за першу. Пеппі повісила її собі на шию точнісінько так, як Паула. Всі, хто був поблизу, зойкнули з переляку. Паула кинула свою гадюку в клітку й поспішила рятувати Пеппі від неминучої смерті.
Гадюка на шиї в Пеппі злякалася й розсердилась. їй не сподобався переполох навколо, а до того, вона не розуміла, чого її повісила собі на шию якась руда дівчинка, а не Паула, до якої вона звикла. Тому вона вирішила провчити цю зухвалу руду дівчинку, щоб їй більше ніколи не кортіло чіпати змій, і стиснула її так міцно, що від тих обіймів міг би задушитися й віл.
— Облиш свої немудрі штуки, — сказала Пеппі. — Я бачила ще й не таких гадюк, будь певна. У Східній Індії.
Пеппі зняла гадюку з шиї і поклала її назад у клітку. Томмі й Анніка з переляку побіліли як стіна.
— Так я й думала, ця гадюка також з родини удавів-боа, — сказала їм Пеппі, спокійно пристібаючи панчоху, яка в неї тим часом відстібнулась.
Паула довго лаяла дітей якоюсь незрозумілою мовою, але глядачі відітхнули з полегкістю, раді, що небезпека минула.
Проте вони зраділи надто рано, бо це таки був день всіляких несподіванок. Щойно тигрів нагодували великими шматками м'яса, і доглядач запевнив людей, що добре замкнув дверцята клітки. Та не минуло після того й кількох хвилин, як раптом почувся зловісний крик:
— Тигр вискочив з клітки!
І справді, посеред звіринця стояв великий, страшний, смугастий звір, готовий стрибнути на глядачів. Ті кинулися врозтіч. Тільки одна дівчинка з переляку принишкла в кутку, зовсім близько від тигра.
— Не ворушись! — гукали їй люди. Їм здавалося, що коли вона стоятиме на місці, тигр не нападе на неї.
— Що робити? Як урятувати дитину?
З безсилого розпачу глядачі хапалися за голову.
— Приведімо поліцію! — пропонували одні.
— Покличмо пожежників! — радили інші.
— Погукаймо Пеппі Довгапанчоху! — озвалася Пеппі й виступила вперед. За кілька кроків від тигра вона присіла й покликала його: — Киць-киць-киць!
Тигр заревів і вишкірив свої страшні ікла. Пеппі насварилась на нього пальцем:
— Затям собі, якщо ти вкусиш мене, то я тебе теж укушу!
Тигр стрибнув просто на неї.
— Бачу, ти не розумієш жартів, — мовила Пеппі й відкинула його від себе.
Тигр заревів так страшно, що в глядачів аж мороз пішов по спині, й знов кинувся на Пеппі. Всім було видно, що він хоче схопити її за горло.
— Ну, як знаєш, — сказала Пеппі. — Але пам'ятай, що ти сам почав.
І Пеппі спритно стулила тигрові пащу, лагідно взяла його на руки й понесла до клітки, мугикаючи пісеньку:
— Цить, кицунечко, не плач, я спечу тобі калач!
Люди вдруге відітхнули з полегкістю, дівчинка, що була причаїлася в кутку, побігла до своєї мами і сказала, що більше ніколи не піде до звіринця.
Тигр геть подер Пеппі сукню. Вона глянула на себе й спитал