ПЕППІ ПИШЕ ЛИСТА І ЙДЕ ДО ШКОЛИ- АЛЕ ТІЛЬКИ НЕНАДОВГО
— Сьогодні ми з Аннікою писали бабусі листа, — сказав Томмі. — Он як! — мовила Пеппі, мішаючи щось у каструлі ручкою від парасольки. — А я готую смачний обід, — пояснила вона й нахилилася, щоб понюхати вариво. — Його треба годину варити і весь час мішати, а тоді відразу ж подавати на стіл. То ти кажеш, що ви писали бабусі листа? — Так, — мовив Томмі. Він сидів на ящику й вимахував ногами. — І скоро отримаємо від неї відповідь. — А я ніколи не отримую листів, — сумно сказала Пеппі. — Бо ти нікому не пишеш, — мовила Анніка. — Як може отримувати листи той, хто сам нікому не пише? — А не пишеш ти тому, що не хочеш ходити до школи, — додав Томмі. — Не можна навчитися писати, коли не ходиш до школи. — Я вмію писати, — заперечила Пеппі. — Я знаю багато літер. Фрідольф, матрос на татовому кораблі, навчив мене. А коли не стає літер, то завжди можна додати цифру. Звичайно, я вмію писати! Але не знаю, що. Що треба писати в листі? — Що хочеш, — відповів Томмі. — Я, наприклад, спершу питаю бабусю, чи вона здорова, і пишу, що сам здоровий. Потім пишу про погоду та інше. А сьогодні ще написав, що вбив великого пацюка в льоху. Пеппі мішала своє вариво й щось обмірковувала. — Шкода, що я не отримую листів. Усі діти " отримують, а я ні однісінького. Так далі не може бути. Якщо я не маю бабусі, що писала б мені листи, то я сама собі їх писатиму. І я зараз таки й почну. Вона відчинила дверцята груби й зазирнула всередину. — Коли я не помиляюся, тут має лежати олівець. І там справді лежав олівець. Пеппі дістала його, потім розірвала навпіл білу паперову торбинку, сіла до столу й наморщила лоба. — Тепер не заважайте мені думати, — сказала вона. Томмі й Анніка вирішили тим часом погратися з паном Нільсоном. Вони почали одягати й роздягати його. Анніка навіть спробувала покласти його в ліжечко, де він звичайно спав. Вона захотіла погратися в медичну сестру. Томмі мав бути лікарем, а пан Нільсон дитиною. Але пан Нільсон уперто вилазив з ліжечка. Нарешті він таки вирвався, стрибнув угору й зачепився хвостом за лампу. Пеппі відірвала очі від листа. — Ти дурний, пане Нільсон, — сказала вона. — Хіба хворі діти чіпляються хвостами за лампу? Принаймні в нас у Швеції не чіпляються. От у Південній Африці, я чула, таке часом буває. Там дітей, як тільки в них підійметься температура, підвішують до лампи, і вони висять так, аж поки зовсім одужають. Але ж не забувай, що ми не в Південній Африці. Врешті Томмі й Анніка залишили пана Нільсона й пішли чесати коня. Кінь дуже зрадів, коли вони з'явились на веранді. Він потицявся носом їм у руки, просячи цукру. Вони не мали цукру, проте Анніка вернулася до кухні й принесла кілька грудочок. А Пеппі все писала. Та ось вона скінчила листа, але не знайшла в що його запечатати. Томмі побіг додому й приніс їй конверта, і марку також. Пеппі старанно вималювала на конверті адресу: "Панні Пеппілотті Довгапанчосі, вілла "Хованка". — А що написано в листі? — запитала Анніка. — Звідки я знаю, я ж його ще не отримала, — відповіла Пеппі. Повз віллу якраз проходив листоноша. — Часом мені щастить! — зраділа Пеппі. — Листоноша нагодився саме тоді, коли він потрібний. Вона вибігла на вулицю й сказала: — Будь ласка, віддай цього листа Пеппі Довгапанчосі. Негайно! Листоноша глянув спершу на листа, тоді на дівчинку. — А хіба не ти Пеппі Довгапанчоха? — спитав він. — Звичайно, я. А ти думав, що я хто? Абіссінська принцеса, чи що? — То чому ж ти сама не візьмеш собі листа? — спитав листоноша. — Чому я сама не візьму листа? Отакої! Ну, це вже занадто! Виходить, люди повинні самі собі носити листи? Навіщо ж тоді листоноші? Коли так, то їх треба порозганяти. Я ще зроду не чула такого безглуздя. Ні, любий мій, якщо ти так ставитимешся до своїх обов'язків, то з тебе ніколи не вийде начальник! Листоноша вирішив, що краще швидше спекатись дівчинки. Він підійшов до вілли і вкинув листа в поштову скриньку. Не встиг лист опинитися в скриньці, як Пеппі квапливо витягла його. — Ох, я вмираю з цікавості! — сказала вона Томмі й Анніці. — Це я вперше отримую листа. Всі троє посідали на східцях веранди, і Пеппі розпечатала конверта. Томмі й Анніка почали читати через її плече. Ось що там було написане:
— Бачиш! — радісно мовила Пеппі. — В моєму листі написано те саме, що ти писав бабусі. Отже, це справжній лист. Я не забуду його довіку. Вона сховала листа в конверт, а конверт в одну з багатьох шухляд великого комода, що стояв у вітальні. Для Томмі й Анніки не було кращої розваги, як роздивлятися скарби, що лежали в тих шухлядах. Час від часу Пеппі дарувала друзям дещо з тих скарбів, але їх від того зовсім не меншало. — Та однаково ти наробила в листі повно помилок, — сказав Томмі. — Авжеж, — підхопила й Анніка. — Ти повинна піти до школи й навчитися краще писати. — Красно дякую, — відповіла Пеппі. — Я вже раз була цілий день у вашій школі й набралася стільки мудрощів, що вони й досі бовтаються у мене в голові. — А ми через кілька днів ідемо на прогулянку, — похвалилась Анніка. — Цілим класом. — От лихо! — вигукнула Пеппі і з жалю вкусила себе за косу. — От лихо! Я не піду на ту прогулянку тільки тому, що не ходжу до школи. Яка несправедливість! Людям здається, що коли людина не ходить до школи й не вчить таблички вноження, її можна кривдити. — Ми пройдемо пішки цілу милю. Зайдемо далеко в ліс і там будемо гратися, — мовив Томмі. Другого дня було так тепло й сонячно, що діти просто не могли всидіти в школі. Вчителька повідчиняла всі вікна, і до класу лилося сонячне проміння. Біля самого ґанку школи росла велика береза, а на її вершечку сидів шпак і так весело висвистував, що Томмі, Анніка й решта дітей, слухаючи його, забули, скільки буде дев'ять разів по дев'ять. Раптом Томмі аж підскочив з подиву. — Гляньте, пані вчителько! — вигукнув він і показав пальцем у вікно. — Там Пеппі. Всі діти також повернули голови до вікна. І справді побачили на березі Пеппі. Вона сиділа майже біля вікна, бо гілля берези нахилялось аж до шибок. — Привіт, пані вчителько! — гукнула Пеппі. — Привіт, діти! — Добрий день, люба Пеппі, — відповіла вчителька. — Що тебе привело до нас? — Я хочу попросити, щоб ти кинула мені крізь вікно трохи таблички вноження, — мовила Пеппі. — Якраз стільки, щоб я мала право піти з вами на прогулянку. А якщо у вас є якісь нові літери, кинь їх також. — Може, ти сама зайдеш до нас? — мовила вчителька. — Мабуть, ні, — щиро відповіла Пеппі й зручніше вмостилася на гілляці. — У мене знов запаморочиться в голові. У вас там повітря таке густе від знань, що можна краяти ножем. А тобі не здається, що трішки знань вилітає крізь вікно й пристає до мене? — спитала вона з надією. — Якраз стільки, щоб я могла піти з вами на прогулянку. — Може, й вилітає, — сказала вчителька й відновила перерваний урок. Діти були раді, що на березі сидить Пеппі. Адже всі вони ласували її цукерками й розважалися іграшками того дня, коли вона ходила до міста. З Пеппі, звичайно, прийшов також пан Нільсон, і дітям було цікаво дивитися, як він перестрибував з гілки на гілку. Часом він стрибав аж на вікно, а одного разу розігнався, скочив Томмі на голову й почав торсати його за волосся. Але вчителька наказала Пеппі, щоб вона забрала мавпу, бо Томмі якраз мав поділити триста п'ятнадцять на сім, а хіба можна виконати такі складні рахунки, коли в тебе на голові сидить мавпа. В кожному разі урокові це заважає. Весняне сонце, шпак, а тут ще й Пеппі з паном Нільсоном — це вже забагато. — Ви зовсім не думаєте, діти, — мовила вчителька — Знаєте що, пані вчителько? — гукнула з дерева Пеппі. — Щиро казати, такого дня, як сьогоднішній, не випадає вчити табличку вноження. — Ми сьогодні вчимо ділення, — мовила вчителька. — Такого гарного дня треба кинути геть усі "ння", крім одного — грання, — мовила Пеппі. — Ну, то поясни мені, що це за такий предмет, — сказала вчителька. — Я не дуже добре на ньому розуміюся, — відповіла Пеппі і, зачепившись ногами за гілляку, повисла вниз головою, її руді коси майже торкнулися землі. — Але знаю одну школу, де вчать тільки грання, більше нічого. В розкладі так і написано: "Всі уроки — грання". — Он як, — мовила вчителька. — А де ж та школа? — В Австралії. В одному австралійському виселку на півдні, — не задумуючись, відповіла Пеппі. Вона сіла на гілляку, і очі в неї радісно засяяли. — І що ж діти роблять на уроках грання? — спитала вчителька. — Як коли, — відповіла Пеппі. — Здебільшого починають урок з того, що стрибають крізь вікно на подвір'я, тоді з вереском мчать знов до класу, а в класі стрибають по партах, аж поки втомляться. — А що каже на це їхня вчителька? — Що каже? Стрибає разом з ними. Гірше за дітей, але нічого. Потім діти з півгодини б'ються, а вчителька стоїть збоку й заохочує їх. Коли надворі йде дощ, всі діти роздягаються й танцюють під дощем. Учителька грає їм марш на фортепіано, щоб вони танцювали під музику. А дехто стає під ринву, щоб побути під справжнім душем. — Цікаво, — мовила вчителька. — Ще й як цікаво! — сказала Пеппі. — То чудесна школа. Одна з найкра