ж теж не треба платити.
Блюмстерлюнд довго дивився їй услід.
— Хай живе Пеппі! — загукали діти, коли дівчинка повернулася.
Вчителька також була задоволена й похвалила її.
— Ти добре зробила. Треба жаліти тварин. І, звичайно, людей також.
Пеппі радісно сіла на свого коня.
— А я й пожаліла Блюмстерлюнда, — мовила вона. — Скільки підкидала його, а грошей не взяла.
— Того ми й народилися на світ, — повела далі вчителька. — Ми живемо для того, щоб робити людям добро.
Пеппі стала сторч головою на спині в коня й замахала ногами.
— Ге-ге-ге, а для чого народилися на світ інші люди? — спитала вона.
У садку в Улли стояв великий стіл, а на ньому було стільки булочок і тістечок, що в дітей аж слина покотилася. Вони швиденько посідали навколо столу. Пеппі сіла швидше за всіх і миттю запхала в рот дві булочки. Щоки в неї стали круглі, мов яблука.
— Пеппі, треба почекати, поки тебе пригостять, — зауважила їй учителька.
— Ти жа мене не турбуйша, — насилу вимовила Пеппі, такий повний був у неї рот. — Нічого, я обійдуся і беж черемоній.
Саме тієї миті до Пеппі підійшла Уллина мама. В одній руці вона тримала дзбан із солодким соком, а в другій — кавник із шоколадом.
— Тобі соку чи шоколаду? — спитала вона.
— І шоку, і шоколаду, — відповіла Пеппі. — Шік до одної булочки, а шоколад до другої.
Вона спокійнісінько взяла з рук Уллиної мами дзбан та кавник і надпила з кожного потроху.
— Вона ціле своє життя пробула в морі на кораблі, — пошепки сказала вчителька господині, що вражено дивилася на дівчинку.
— Тоді все зрозуміло, — кивнула головою та й вирішила не звертати уваги на поведінку Пеппі. — А ось медяники, — мовила вона й простягла Пеппі тацю.
— Так, вони справді схожі на мідяники, — мовила Пеппі й захихотіла з власного жарту. — Щоправда, вони трохи потемніли, але, думаю, на смак добрі.
Пеппі взяла повну жменю медяників. І тут вона помітила, що на іншій таці лежать дуже гарні на вигляд тістечка, але таця стоїть далеко
від неї. Вона смикнула пана Нільсона за хвіст і сказала:
— Ану скоч он туди й принеси мені тістечко! Або краще двоє чи троє.
І пан Нільсон поскакав по столу, аж задзеленчали склянки з соком.
— Сподіваюся, ти не голодна? — спитала мама Улли, коли Пеппі наприкінці підійшла до неї подякувати за пригощення.
— Ні, я голодна, та ще й хочу пити, — відповіла Пеппі й почухалась у вусі.
— Що ж, пригощення наше було скромне, — мовила господиня.
— Так, воно було дуже скромне, — погодилася Пеппі й лагідно всміхнулася.
Почувши відповіді Пеппі, вчителька вирішила поговорити з нею про те, як треба поводитись у гостях.
— Слухай, Пеппі, — ласкаво мовила вона, — ти ж напевне хочеш бути справжньою дамою, коли виростеш?
— Такою, що носить на носі серпанок і мав три підборіддя? — спитала Пеппі.
— Ні, такою, що завжди знав, як де поводитись, чемною і вихованою. Невже ти не хочеш стати справжньою дамою?
— Треба подумати, — відповіла Пеппі. — Розумієш, я вже вирішила, що коли виросту, то стану морською розбійницею. — Вона трохи подумала, а тоді спитала: — Як ти вважаєш, можна бути одночасно морською розбійницею і справжньою дамою? Бо тоді б я...
Проте вчителька вважала, що бути одночасно розбійницею і дамою не можна.
— Ох, то що ж мені вибрати? — сумно спитала Пеппі.
Вчителька сказала, що хоч який би життєвий шлях вона вибрала, добре виховання їй ніколи не завадить. В кожному разі не можна поводитись за столом так, як оце щойно Пеппі.
— Коли ж так важко запам'ятати, як треба поводитись, — зітхнула Пеппі. — Ти б не могла мені сказати хоч найважливіші правила?
Вчителька почала якнайзрозуміліше пояснювати, чого не слід робити, і Пеппі зацікавлено слухала її. Виявляється, в гостях не можна нічого брати самій, поки тобі не запропонують, не можна їсти з ножа, не можна чухатися, коли з кимось розмовляєш, не можна те й інше. Пеппі слухала й задумливо кивала головою.
— Треба буде вранці вставати раніше і вчити, що можна, а чого ні, — нарешті сказала вона. — Звичайно, якщо я вирішу стати справжньою дамою, а не морською розбійницею.
Неподалік від Пеппі і вчительки сиділа на траві Анніка і, задумавшись, колупала собі в носі.
— Ти що робиш, Анніко! — суворо мовила Пеппі. — Запам'ятай, що справжня дама колупає в носі тільки тоді, коли її ніхто не бачить!
Вчителька сказала, що пора йти додому. Всі діти стали парами, лише Пеппі й далі сиділа на траві. Обличчя в неї було напружене, наче вона до чогось дослухалася.
— Що таке, Пеппі? — звернулася до неї вчителька.
— Скажи, пані вчителько, в справжньої дами бурчить у животі чи ні? — спитала Пеппі. Вона замовкла її знов прислухалася. — Бо якщо ні, — додала вона, — то в мене вже немає вибору — доведеться стати морською розбійницею.