оді вона розігрувала для них справжні спектаклі, сама виконуючи всі ролі, або робила на драбині гімнастичні вправи — та ще й які вправи! Стане, бувало, на верхній щабель і розхитує драбину. Томмі й Анніка зойкали, так боялися, що Пеппі ось-ось упаде. Але Пеппі ні разу не впала. Коли вона кінчала свої розваги, то завжди злазила з драбини головою вниз, щоб ще й цим насмішити Томмі й Анніку. І щодня купувала в місті яблука, груші й цукерки. Потім пан Нільсон брався за кінець мотузки й видряпувався до Томмі, який відчиняв вікно й витягав кошика. Інколи пан Нільсон приносив від Пеппі листа, якщо вона не мала часу прийти сама. Але таке рідко бувало, здебільшого Пеппі цілими днями простоювала на драбині. Часом вона притулювалась носом до шибки й починала вивертати очі і страхітливо кривлятися, та ще й обіцяла Томмі й Анніці по золотій монеті, якщо вони не сміятимуться. Але вони не могли втриматись і так реготали, що мало не падали з ліжок.
Помалу вони видужали, і їм дозволили вставати. Але ж які вони, бідолахи, були бліді та змарнілі! Пеппі сиділа з ними на кухні того дня, коли вони вперше піднялися, й дивилась, як вони їли кашу. Тобто намагались їсти, проте каша ніяк не йшла їм до рота. Їхня мама трохи не плакала, бачивши, як вони длубаються в тарілках.
— Та їжте ж бо! Така смачна каша! — вмовляла вона дітей.
Анніка водила ложкою по тарілці, проте їй зовсім не хотілося каші.
— Ну чого я її маю їсти! — жалібним голосом мовила вона.
— Не кажи дурниць, — мовила Пеппі. — Адже ясно, що кашу тобі треба їсти. Бо як ти не їстимеш цієї смачної каші, то не виростеш і не матимеш сили. А як не виростеш і не матимеш сили, то не зможеш примушувати своїх дітей їсти смачну кашу. Ні, Анніко, це не діло. Якщо всі так думатимуть, як ти, серед кашоїдів у нашій країні почнеться страшне безладдя.
Томмі й Анніка нарешті з'їли таки по дві ложки каші. Пеппі співчутливо дивилася на них, гойдаючись на стільці.
— Вам би треба було побувати в морі, — сказала вона, — там ви швидко навчилися б, як треба їсти. Пам'ятаю, коли я ще була на татовому кораблі, стався такий випадок: Фрідольф, один з матросів, раптом з'їв уранці тільки сім тарілок каші. Тато мало не збожеволів з тривоги, що в нього такий поганий апетит. "Фрідольфе, голубе мій, — сказав він крізь сльози, — я боюся, що в тебе якась небезпечна хвороба. Найкраще, ти полеж у ліжку, поки відчуєш себе дужчим і почнеш їсти як усі люди. Я зайду й дам тобі трохи томізуючих ліків!"
— "Тонізуючих", а не "томізуючих", — поправила її Анніка.
— І Фрідольф пішов вилежуватися, — повела далі Пеппі, — бо він сам був наляканий і все думав, яка на нього недуга напала, що він зміг з'їсти тільки сім тарілок каші. Він пролежав до вечора, а тоді прийшов тато з томізуючими ліками. Вони були чорні, гіркі, але дуже томізували, що правда, то правда. Бо коли Фрідольф проковтнув першу ложку, з рота в нього бухнуло наче полум'я. Він так крикнув, що наша шхуна здригнулася від носа до корми, і той крик почули на кораблі, віддаленому від нас на п'ятдесят морських миль. Кок ще не встиг нанакрити стіл до сніданку, коли в їдальню примчав Фрідольф, аж виючи з голоду. Він гепнувся на стілець біля столу й заходився їсти кашу, але й після п'ятнадцятої тарілки не перестав вити з голоду. Та каші більше не було, і кок, не знайшовши іншої ради, почав щоразу, як тільки Фрідольф роззявить рота, кидати туди по холодній вареній картоплині. Проковтнувши картоплину, Фрідольф знов сердито гарчав, і кок розумів, що коли він не хоче сам попасти йому в зуби, то мусить далі кидати картоплини. На жаль, їх було тільки сто сімнадцять, і, кинувши Фрідольфові в рот останню картоплину, кок швидко прошмигнув у двері й замкнув їх. Ми всі стояли біля їдальні й дивилися на Фрідольфа у віконце. Він скиглив, неначе голодна дитина, і швидко вминав хлібницю. Потім з'їв тацю та п'ятнадцять тарілок і нарешті взявся до столу. Відламав усі чотири ніжки й заходився їсти, аж тріски полетіли з рота. Він сказав, що це спаржа, тільки трохи ликувата. Ще більше, видно, сподобалась йому стільниця, бо коли він узявся до неї, то сказав, що такого смачного бутерброда востаннє їв, як був ще малий. Тато переконався, що Фрідольф остаточно видужав від своєї виснажливої хвороби, зайшов до нього і сказав: "Фрідольфе, спробуй стриматися, за дві години буде обід і тобі дадуть печені з тушкованою бруквою". "Гаразд, капітане, — відповів Фрідольф і витер рота. — Але я маю одне прохання, — додав він і його очі спалахнули голодним блиском. — Дозвольте мені зразу ж і повечеряти".
Пеппі схилила набік голову й глянула на Том-мі й Анніку та на їхні тарілки з недоїденою кашею.
— Отож я й кажу, що на морі вас покарали б за такий поганий апетит.
Тієї миті повз будинок Сетергренів проходив листоноша. Він побачив Пеппі у вікно й гукнув їй:
— Пеппі Довгапанчохо, тобі лист!
Пеппі так здивувалася, що мало не впала зі стільця.
— Лист? Мені? Лавжній сприст? Тобто я хотіла сказати справжній лист? Не повірю, поки не побачу його на власні очі.
Лист таки був справжній, з багатьма гарними марками.
— Прочитай його, Томмі, ти на це діло мастак, — попросила Пеппі,
І Томмі почав читати:
"Люба моя Пеппілотто! Коли ти отримаєш цього листа, то відразу йди в порт і поглянь, чи немає там "Стрибухи". Бо я надумав приїхати й забрати тебе сюди, на острів Химерію. Треба ж тобі побачити землю, де твій тато став таким могутнім королем. Тут дуже гарно і я певен, що тобі сподобається. Мої вірні підданці також дуже хочуть побачити принцесу Пеппілотту, про яку я їм стільки набалакав. Отже, справа вирішена. Ти мусиш приїхати — це моя королівська і батьківська воля. Ніжний привіт і багато побажань посилає тобі твій старий тато, король Єфраїм І Довгапанчоха, володар острова Химерії".
Коли Томмі скінчив читати, в кухні запала глибока тиша.