и жінок, що, я думаю, на острові лишилися самі діти. Сподіваюся, що вони вже награлися перлинами, ха-ха-ха!
— А що? — гукнула їм Пеппі з печери. — Ви теж любите гратися перлинами? Бо мені більше подобається гра в підкиданку!
Джім і Бак вражено обернулися й побачили Пеппі і всіх інших дітей, що визирали з печери. Прибульці задоволене всміхнулися.
— Онде сидять діти, — сказав Джім.
— Чудово, — мовив Бак. — Нам буде легко взяти те, по що ми приїхали.
Але вони вирішили вдатися до хитрощів. Адже невідомо, де діти тримають перлини, тому краще виманити їх з печери ласкою. Вони вдали, що приїхали на острів просто задля розваги. Дорогою вони спітніли, їм було жарко, і Бак запропонував найперше скупатися.
— Я тільки вернуся на пароплав по купальні костюми, — сказав він.
І поплив човном назад. Тим часом Джім залишився на березі сам.
— Тут гарно купатися? — улесливим голосом запитав він у дітей.
— Чудесно, — відповіла Пеппі. — Особливо акулам. Вони тут щодня купаються.
— Ти, певне, жартуєш, я не бачу тут жодної акули, — мовив Джім.
Але все-таки він трохи злякався і, коли Бак вернувся з купальниками, переказав йому слова Пеппі.
— Дурниці, — відповів Бак. Він обернувся до Пеппі й гукнув: — Це ти кажеш, що тут небезпечно купатися?
— Ні, я такого не казала, — відповіла Пеппі.
— Дивно, — обурився Джім. — Хіба не ти казала, що тут є акули?
— Про акули я казала, а що тут небезпечно купатися — ні. Торік мій дідусь щодня тут купався.
— Ось бачиш, — мовив Бак.
— Але це торік, а цієї п'ятниці він повернувся додому з лікарні, — мовила далі Пеппі. — Зате з такою чудовою дерев'яною ногою, що кращої ні в кого немає. — Вона задумливо плюнула в море. — Тому не можна сказати, що тут небезпечно купатися. Хоч дехто втрачає то руку, то ногу. Але ж дерев'яні ноги коштують по кроні пара, то, мабуть, не варто вам бути такими скупими й відмовлятися від задоволення скупатись у цьому місці. — Вона знов плюнула в море. — До речі, мій дідусь тішиться своєю дерев'яною ногою, як дитина. Каже, що вона просто незамінна, як треба з кимось побитися.
— Здається мені, що все це ти брешеш, — сказав Бак. — Адже твій дід, певне, вже старий. А хіба старі діди встряють у бійку?
— Ще й як! — захоплено вигукнула Пеппі. — Він найлютіший дід у світі — лисий і з дерев'яною ногою. Він не може жити без бійки, б'ється з ранку до вечора. Якщо нема кому давати стусанів, він з люті кусає себе за носа.
— Не верзи дурниць! — сказав Бак. — Як можна вкусити себе за носа?
— А от і можна, — мовила Пеппі. — Він стає на стілець і дістає до носа.
Бак хвилину подумав, тоді вилаявся і сказав:
— Досить з мене твоїх дурних теревенів. Ходімо, Джіме, переодягнемося.
— Хоч треба визнати, — гукнула їм Пеппі, — що в мого дідуся найдовший у світі ніс! У нього є п'ять папуг, і всі вони вміщаються на носі, коли посідають рядком.
Бак не на жарт розсердився.
— Слухай-но, руде опудало, такої брехливої дівчинки, як ти, я ще зроду не бачив. Як тобі не соромно! Невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби п'ять папуг можуть сидіти на носі в твого діда? Ану, признайся, що це брехня!
— Так, брехня, — сумно сказала Пеппі.
— От бачиш, а я що казав!
— Це страшна брехня, — ще сумніше мовила Пеппі.
— Я теж так думаю, — сказав Бак.
— Брехня, бо п'ята папуга, — крикнула Пеппі й заплакала, — бо п'ятій папузі доводиться стояти тільки на одній нозі!
— А хай тобі всячина! — вилаявся Бак і пішов з Джімом за кущі переодягатися.
— Пеппі, в тебе ж немає дідуся, — дорікнула їй Анніка.
— Немає, — радісно відповіла Пеппі. — А хіба неодмінно треба, щоб був дідусь?
Бак перший переодягся. Він граційно стрибнув з каменя у воду й поплив від берега. Діти напружено стежили за ним з печери. Раптом вони помітили акулячий плавець, що, мов блискавка, розітнув водяну поверхню.
— Акула! Акула! — закричав Момо.
Бак, який досі плив з великою насолодою, повернув голову й побачив, що на нього мчить страшний хижак.
Мабуть, ніхто ще не плавав так швидко, як Бак, рятуючись від акули. За дві секунди він досяг берега й вискочив з води. Він перелякався і лютував на Пеппі, ніби вона була винна, що в морі є акули.
— Безсоромне дівчисько! — крикнув він. — Тут же повно акул!
— А хіба я казала, що їх немає? — запитала Пеппі, мило схиливши набік голову. — Розумієш, я не завжди брешу.
Джім і Бак знов пішли за кущі й одяглися. Видно, вони вирішили, що час уже подумати про перлини. Бо хтозна, скільки капітан Довгапанчоха з своїми людьми пробудуть на сусідньому острові.
— Слухайте, дітки, — почав Бак. — Я чув, що в цих місцях є гарні перлові скойки. Ви не знаєте, це правда?
— Ще б пак! — відповіла Пеппі. — Тут на дні повно перлових скойок, аж ступати важко, коли зайдеш у воду. Можете самі залізти й переконатися.
Але Бак не захотів лізти у воду.
— І в кожній скойці велика перлина, — повела далі Пеппі. — Десь така, як ця.
Вона показала йому незвичайно велику, блискучу перлину.
Джім і Бак так розхвилювалися, що насилу встояли на місці.
— Ви маєте багато таких перлин? — запитав Джім. — Бо ми хотіли б купити їх.
Вони казали неправду. В них не було грошей на перлини. Вони хотіли задарма виманити їх у дітей.
— Тут у печері є не менше як п'ять або й шість літрів таких перлин, — мовила Пеппі.
Джім і Бак не змогли приховати своєї радості.
— Чудесно! — сказав Бак. — Несіть їх сюди, ми всі купимо.
— Е ні, — відповіла Пеппі. — Чим тоді бідні діти гратимуться, га?
Бак і Джім довго вмовляли дітей, поки нарешті зрозуміли, що не видурять у них перлин.
І тоді вони вирішили забрати силоміць те, що не змогли видурити. Добре, що вони знають, де перлини. Треба тільки добратися до печери, і перлини будуть їхні.
Добратися до печери! Гаразд, але як? Поки тривали переговори, Пеппі непомітно відчепила мотузку і втягла її до себе.
Джімові і Баку не дуже хотілося лізти по кручі в печеру. Але вони бачили, що інакше не здобудуть перлин.
— Лізь ти, Джіме, — сказав Бак,
— Ні, лізь ти, — сказав Джім.
— Лізь, кажу! — мовив Бак.
Він був дужчий за Джіма, і Джімові довелося лізти. Він відчайдушне хапався за кожний виступець і за кожну розколинку. Все тіло його вкрилося холодним потом.
— Тримайся міцніше, щоб не впав! — підбадьорювала його Пеппі.
Але Джім таки впав. Бак на березі скрикнув і голосно вилаявся. Джім також скрикнув, бо побачив, що до нього пливуть дві акули. Коли акули були вже за метр від Джіма, Пеппі шпурнула кокосовий горіх так, що він упав перед самим їхнім носом. Акули злякались рівно настільки, що Джім устиг підплисти до берега й вилізти на камінь. З одягу в нього стікала вода, та й сам він мав жалюгідний вигляд. Бак відразу накинувся на нього з лайкою.
— То лізь сам і побачиш, яка то втіха, — огризнувся Джім.
— Я тобі зараз покажу, як треба лізти, — сказав Бак і рушив до печери.
Діти не спускали з нього очей. Анніка вже навіть почала трохи боятися, бо він підходив усе ближче й ближче.
— Ой, ой, не ступай туди, бо впадеш! — гукнула Пеппі.
— Куди? — запитав Бак.
— Он туди! — відповіла Пеппі й показала пальцем.
Бак глянув під ноги.
— Так доведеться вишпурляти багато горіхів, — за мить сказала Пеппі, шпурнувши одним в акулу, що хотіла з'їсти Бака, який заборсався у воді.
Коли Бак таки вибрався на берег, він був лютий, мов оса. Проте акули його не злякали. Бо не встиг він вилізти з води, як знов почав дряпатися до печери. Він забрав собі в голову будь-що дістатися туди й заволодіти перлинами.
Цього разу Бак був обережніший. Коли він опинився вже майже біля самого входу, то переможно закричав:
— Ну, шибеники, тепер ви за все мені заплатите!
Пеппі висунула з печери руку і ткнула пальцем Бака в живіт. Хлюп — і Бак знов заборсався у воді.
— Міг би сам собі взяти горіхів, коли стрибав! — крикнула Пеппі, влучивши акулу в ніс.
Але тепер припливло ще кілька акул, і Пеппі довелось безперестанку кидати горіхами. Один горіх влучив Бакові в голову.
— Ох, лишенько, це ти? — забідкалась Пеппі, коли Бак заревів з болю. — Звідси ти геть схожий на поганющу акулу.
Джім і Бак вирішили перечекати, поки діти самі вилізуть з печери.
— Коли вони зголодніють, то хоч-не-хоч ушиються звідти, — понуро сказав Бак. — Тоді вони інакшої заспівають. — Він задер голову й гукнув дітям: — Мені шкода, що вам доведеться сидіти в печері, аж поки ви повмираєте з голоду!
— У тебе добре серце, — відповіла Пеппі. — Але не бійся за нас. Ми маємо харчів на два тижні. А потім, певне, треба буде трохи ощадити кокосові горіхи.
Вона розбила один горіх, випила з нього молоко і з'їла смачне осереддя.
Джім і Бак вилаялись. Сонце схилялося на захід, і прибульці почали лаштуватися на ніч на березі. Вони боялися вертатись на пароплав, щоб діти не втекли з печери й не забрали з собою перлини, тому полягали на тверде каміння. В мокрій одежі їм було не дуже приємно спати.
А вгорі в печері сиділи діти, їли банани та варені плоди хлібного дерева й весело поблискували очима. Все їм тут подобалося, все здавалося таким цікавим і приємним. Час від часу хтось із них висував голову й позирав на Джіма і Бака. Вже так стемніло, що вони бачили тільки нечіткі обриси бандитів на камінні, але чули їхню лайку.
Раптом почався дощ — такий рясний, як буває тільки в тропіках. З неба линуло ціле море води. Пеппі ледь висунулася з печери й гукнула прибульцям:
— Ото вам пощастило!
— Що ти кажеш? — з надією запитав Бак. Він подумав, що, може, дітям стало їх шкода і вони хочуть віддати перлини. — Чому, по-твоєму, нам пощастило?
— Тому, що ви змокли ще д