ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА НЕ ХОЧЕ БУТИ ВЕЛИКОЮ
Ох, як пригортали батьки Томмі й Анніку, як виціловували їх, як пригощали доброю вечерею і підтикували їм ковдри, коли вони вже полягали спати! А потім ще довго сиділи на краєчку їхніх ліжок і слухали дивну розповідь про життя на острові Химерії. Їм усім було весело. Одне тільки було погано — Томмі й Анніка пропустили різдво. Вони не признавалися мамі, як їм було прикро лишитися без ялинки й різдвяних подарунків, але самі ніяк не могли забути про це. А ще їм було якось дивно опинитися вдома, як кожному після довгої мандрівки, і вони почували б себе щасливішими, коли б повернулися саме на святвечір. Журила їх також думка про Пеппі. Тепер вона, мабуть, спить уже в своїй холодній кімнаті, поклавши ноги на подушку, і їй нема кому підтикати ковдру. Томмі й Анніка вирішили завтра піти до неї, як тільки випаде нагода. Але другого дня мама не захотіла їх відпустити, бо ж вона їх так довго не бачила, а крім того, на обід мала прийти бабуся привітати онуків з поверненням. Томмі й Анніка дуже тривожились, коли думали про те, що Пеппі цілий день сидить сама, і як почало смеркатися, не змогли довше витримати. — Матусю, ми повинні піти до Пеппі, — сказав Томмі. — Так, біжіть, — мовила пані Сетергрен. — Але не засиджуйтесь там довго. І Томмі з Аннікою помчали до Пеппі. Підбігши до її хвіртки, вони вражено спинилися. Все було як на різдвяній картці. Віллу "Хованка" лагідно огортав білий сніг, всі вікна гостинно світилися. На веранді горів смолоскип і кидав примарне світло на білу снігову поверхню. В садку була прокидана рівна стежечка, і Томмі й Анніці не довелося брести по кучугурах. Коли вони струшували з себе сніг на веранді, відчинилися двері й на порозі стала Пеппі. — Веселих різдвяних свят у цій хаті! — сказала вона й повела їх до кухні. А там... там стояла справжня ялинка! На ній горіли свічечки й сімнадцять чарівних ліхтариків, що потріскували й надавали кухні приємного затишку. На столі стояла кутя, шинка, ковбаса та інші святкові страви, навіть були пахучі тістечка у формі гномиків і пиріжки. В плиті палав вогонь, а біля ящика з дровами стояв кінь і легенько бив копитом. Пан Нільсон вистрибував по ялинці поміж чарівними ліхтариками. — Я хотіла зробити з нього різдвяного ангела, — сердито сказала Пеппі, — та хіба його втримаєш на місці! Томмі й Анніка захоплено дивилися на ялинку. — О Пеппі, — врешті мовила Анніка. — яка вона чудесна! Як ти все це встигла зробити! — Я дуже працьовита, — відповіла Пеппі. Томмі й Анніка відчули себе страшенно щасливими, і їм стало весело, як ніколи. — Я такий радий, що ми повернулися до вілли "Хованка", — сказав він. Діти посідали до столу й заходилися їсти шинку, кутю, ковбасу, тістечка, і все їм було смачніше за банани й плоди хлібного дерева. — Але ж сьогодні зовсім не святвечір, Пеппі, — сказав Томмі. — Святвечір, — відповіла Пеппі. — Календар вілли "Хованка" трохи відстає. Треба покликати майстра, щоб його полагодив. — Ой, як добре, що він відстав! — зраділа Анпіка. — Так ми відсвяткуємо різдво. Хоч і без різдвяних подарунків. — Добре, що ти мені нагадала! — сказала Пеппі. — Я зовсім забула про них. Шукайте їх собі самі. Томмі й Анніка аж зарум'яніли з радощів. Вони відразу кинулися шукати подарунків. У ящику з дровами Томмі знайшов пакуночок з написом: "Для Томмі". В ньому була гарна коробочка з фарбами. Під столом Анніка помітила їнший пакуночок, із своїм ім'ям, в ньому була загорнена чудова червона парасолька. — Я візьму її з собою, коли ми знов поїдемо на острів Химерію, — мовила вона. Біля витяжної труби над плитою висіло ще два пакуночки. У них виявились іграшкова машина для Томмі й ляльковий сервіз для Анніки. На хвості в коня також висів пакуночок, а в ньому був будильник для Томмі й Анніки до їхньої кімнати. Коли Томмі й Анніка знайшли всі подарунки, вони міцно обняли Пеппі. Вона саме стояла біля вікна й дивилася на снігові кучугури в садку. — Завтра збудуємо собі снігову хатину, — мовила вона. — І вечорами засвічуватимемо в ній свічку. — О, справді збудуймо! — зраділа Анніка. Їй дедалі більше подобалося вдома. — А ще я думаю, чи не спорудити нам снігову гору від гребеня даху до кучугури внизу, — сказала Пеппі. — Я хочу навчити коня кататися на лижвах. От тільки не знаю, скільки йому треба лижв — чотири чи дві. — Ой, як нам завтра буде весело! — вигукнув Томмі. — Яке щастя, що ми повернулися додому на зимові канікули! — Треба, щоб нам завжди було весело, — додала Анніка. — І тут, у віллі "Хованка", і на острові Химерії, і скрізь. Пеппі кивнула головою. Вони всі троє посідали на стіл. Раптом по обличчю Томмі пробігла тінь. — Я не хочу стати великим, — твердо сказав він. — І я також не хочу, — мовила Анніка. — Ще б пак, є чого хотіти, — погодилася Пеппі. — Великі люди ніколи не радіють. Вони все думають про свою нудну роботу, модні убори, мозолі й пробиткові податки. — Прибуткові, а не пробиткові, — виправила її Анніка. — Байдуже, як їх назвати, однаково то погань, — сказала Пеппі. — А ще вони вірять у всілякі забобони та інші дурниці. Думають, наприклад, що станеться велике лихо, якщо під час обіду ненароком уколеш себе ножем у язик. — І гратися вони не вміють, — мовила Анніка. — Ох, як погано, що ми всі колись виростемо. — А хто сказав, що ми неодмінно виростемо? — запитала Пеппі. — Здається, я маю десь кілька пілюль. — Яких пілюль? — запитав Томмі. — Дуже добрих для тих, хто не хоче стати великим, — відповіла Пеппі й зіскочила зі столу. Вона заходилася шукати на полицях та в шухлядах і через якусь хвилину показала Томмі й Анніці щось дуже схоже на три жовті горошини. — Та це ж горох! — розчаровано мовив Томмі. — Тобі так здається. А насправді це пілюлі круть-верть. Мені їх дав у Ріо-де-Жанейро один індіанський ватажок, коли випадково почув, що я страх як не хочу стати великою. — А хіба такі маленькі пілюлі можуть допомогти? — недовірливо запитала Анніка. — Ще й як можуть! — запевнила Пеппі. — Тільки їх треба з'їсти в темряві, та ще й сказати: