мо верхи, щоб не спізнитися, — пояснила вона Томмі й Анніці. — Бо поки ми прийдемо, то, може, не залишиться жодного брума. Я не здивуюся, як бургомістр вихопить у нас з-під носа останній його шматок.
Коли Пеппі, Томмі й Анніка верхи на коневі мчали вулицями, підкови так лунко цокали по бруківці, що всі діти в містечку чули той цокіт і радісно вибігали надвір, бо вони дуже любили Пеппі.
— Пеппі, куди ти їдеш? — гукали діти.
— Купувати брум! — відповідала Пеппі, ледь притримуючи коня.
Діти спинялися й спантеличено кліпали очима.
— Це щось смачне? — спитав один хлопчик.
— Ще б пак! — мовила Пеппі й облизалася. — Як мед. Принаймні смачно звучить.
Нарешті вона скочила з коня перед кондитерською і допомогла злізти Томмі й Анніці. Вони всі троє зайшли всередину.
— Дайте мені, будь ласка, пакуночок брума, — мовила Пеппі. — Але свіжого.
— Брума? — вражено перепитала вродлива продавщиця за прилавком. — Ні, мабуть, його в нас немає.
— Мусить бути, — сказала Пеппі. — Він в у всіх пристойних кондитерських.
— Так, але в нас він сьогодні скінчився, — мовила продавщиця.
Вона ніколи не чула про брум, та не хотіла визнати, що їхня кондитерська не така пристойна, як інші.
— О, то вчора він у вас був! — зраділа Пеппі. — Будьте ласкаві, скажіть мені, який він! Я зроду не бачила брума. Він що, з червоними смужками?
Продавщиця дуже мило почервоніла й призналася:
— Ох, і я не знаю, що таке брум! Так чи так, а в нас його нема.
Цепні вийшла з кондитерської дуже розчарована.
— Будемо шукати далі, — заявила вона. — Без брума я додому не вернуся.
Поряд стояла крамниця залізних виробів. Продавець чемно вклонився дітям і запитав, що вони бажають.
— Дайте мені, будь ласка, брума, — попросила Пеппі. — Але найкращого гатунку, такого, що ним можна вбити лева.
Продавець хитро всміхнувся.
— Зараз поглянемо, — сказав він і почухав за вухом, — зараз поглянемо.
Він узяв з полиці залізні грабельки й простяг їх Пеппі.
— Такий буде добрий?
Пеппі сердито глянула на нього.
— Це те, що професори назвали граблями, — мовила вона. — А мені сьогодні випадково знадобився брум. Негарно дурити невинних дітей!
Продавець засміявся і сказав:
— На жаль, в нас немає того, що ти хочеш. Спитай у крамниці швацького приладдя на розі вулиці.
— Він мене посилає до крамниці швацького приладдя! — невдоволено сказала Пеппі Томмі й Анніці, коли вони вийшли на вулицю. — А я добре знаю, що брума там немає.
Вона спохмурніла, але за мить обличчя її знов проясніло.
— А може, брум — це якась хвороба? — почала вона розмірковувати вголос. — Ходімо спитаємо в лікаря.
Анніка знала, де мешкав лікар, бо він їй щепив віспу. Пеппі подзвонила в двері, їй відчинила медична сестра.
— Можна бачити лікаря? — спитала Пеппі. — Тяжкий випадок. Страшенно небезпечна хвороба.
— Прошу, заходьте, — мовила медсестра й показала їм на двері кабінету.
Лікар сидів за письмовим столом, коли з'явилися діти. Пеппі відразу підійшла до нього, заплющила очі й показала язика.
— Що в тебе болить? — запитав лікар. Пеппі розплющила свої ясні блакитні очі й сховала язика.
— Боюся, що в мене брум, — почала вона. — Все тіло свербить. І очі заплющуються, як я сплю. Часом на мене нападає гикавка. А в неділю я погано почувала себе, коли з'їла тарілку вакси з молоком. Але апетит у мене добрий, тільки їжа часто попадає не в те горло, що треба, і не дає мені ніякої користі. Мабуть, я таки хвора на брум. І ще скажіть мені одне: чи він не заразний?
Лікар глянув на Пеппі, на її рожеві щічки, і сказав:
— Думаю, що ти здоровіша за багатьох дітей. І певен, що ти не хвора на брум.
Пеппі жваво схопила його за руку.
— Виходить, є така хвороба, га?
— Ні, немає, — сказав лікар. — І якби й була, то не думаю, що ти могла б нею заразитися.
Пеппі спохмурніла. На прощання вона зробила реверанс перед лікарем, Анніка також зігнула коліна, а Томмі вклонився. Діти пішли доконя, що був прив'язаний до лікаревої огорожі.
Поряд із садибою лікаря стояв триповерховий будинок. Одне вікно на верхньому поверсі було відчинене. Пеппі задерла голову й показала на нього пальцем.
— Мене зовсім не здивує, коли брум виявиться он там. Я вилізу туди й погляну.
Пеппі спритно полізла ринвою вгору. Опинившись на рівні вікна, вона сміливо гойднулася вбік і схопилася за підвіконня. Тоді підтяглася на руках і зазирнула всередину.
В кімнаті біля вікна сиділи й спокійно розмовляли дві жінки. Можна собі уявити, як вони здивувалися, коли раптом за вікном з'явилася руда голова й почувся голос:
— Я хотіла спитати, чи тут є брум?
Жінки зойкнули з переляку.
— Ох, лишенько, що ти кажеш, дитино? Сюди хтось заліз?
— Саме про це я й хотіла дізнатися, — ввічливо мовила Пеппі.
— Ой, може, він під ліжком? — закричала одна жінка. — А він кусається?
— Здається, кусається, — мовила Пеппі. — З назви наче видно, що в нього гострі зуби.
Жінки злякано припали одна до одної. Пеппі зацікавлено оглянула кімнату і врешті сумно сказала:
— Ні, його тут і сліду немає. Пробачте, що я вас потурбувала. Мені просто здалося, що треба заглянути й сюди, коли вже я випадково опинилась на цій вулиці.
Вона з'їхала ринвою додолу.
— На жаль, у містечку немає брума. Треба вертатися додому, — заявила вона Томмі й Анніці.
І діти повернулися до вілли. Зіскакуючи з коня перед верандою, Томмі мало не наступив на жучка, що ліз стежкою.
— Обережно, не розтопчи жука! — крикнула Пеппі.
Діти присіли, щоб краще роздивитися на нього. Жук був маленький і мав зелені крильця, що полискували, наче метал.
— Який гарний жучок! — мовила Анніка. — Цікаво, як він зветься.
— Це не хрущ, — сказав Томмі.
— І не гнойовик, — додала Анніка. — Та й не жук-рогач. Усе-таки цікаво, як же він зветься. На обличчі в Пеппі засяяла радісна усмішка.
— Я знаю як, — заявила вона. — Брум.
— Ти певна? — засумнівався Томмі.
— Думаєш, я не впізнала брума, як тільки побачила його? — мовила Пеппі. — Ти бачив коли щось бруміше за нього?
Вона обережно перенесла жука в безпечне місце, щоб на нього ніхто не наступив.
— Любий мій брумчику, — ніжно мовила Пеппі, — я добре знала, що колись таки знайду тебе. Але дивно. Ми ганялися за тобою по цілому містечку, а виявляється, що ти весь час сидів перед моєю віллою.