яка в них оцінка з поведінки, чи мають вони вдома братів і сестер, яким теж треба одягу, ну і все інше, що хотіла знати панна Русенблюм. На столі перед нею стояла скринька з грішми й лежали цілі купи торбинок з цукерками, трикотажних штанців, шкарпеток і вовняних штанів.
— Діти, станьте в ряди! — крикнула панна Русенблюм. — У перший — ті, в кого немає вдома братів і сестер, у другий — ті, хто має одного брата чи сестру або двох, а в третій — ті, хто має їх більше як двох.
Панна Русенблюм любила в усьому лад, та й справедливо, що діти, які мали вдома багато братів і сестер, отримували більші торбинки цукерків, ніж ті, хто був у батьків сам.
І ось почався іспит. Ох, як тремтіли бідолашні діти! Бо ті, що не могли відповісти панні Русенблюм, спершу мусили ганебно стояти в кутку, а тоді йти додому без жодної цукерки для своїх менших братів і сестер.
Томмі й Анніка були добрими учнями, а однаково бант у Анніки тремтів, так вона хвилювалася, а Томмі, чим ближче надходила його черга, тим ставав блідіший. І саме тоді, коли він мав відповідати, в ряду, де стояли діти "без братів і сестер", почався якийсь рух. Хтось настійливо проштовхувався наперед. І це був не хто інший, як Пеппі. Вона відсторонила дітей біля столу й підійшла просто до панни Русенблюм.
— Вибач, але я спізнилася, — мовила Пеппі, — і не знаю, в котрому ряду стоять ті, в кого немає чотирнадцятьох братів і сестер, з яких тринадцятеро — малі бешкетники.
Панна Русенблюм глянула на неї дуже невдоволено.
— Стій тим часом тут, — мовила вона. — Та мені здається, що скоро ти перейдеш до тих, що ганебно стоять у кутку.
Писарі записали прізвище Пеппі й зважили її, щоб побачити, чи їй потрібна юшка. Проте виявилося, що для дармової юшки Пеппі треба було важити на два кілограми менше.
— Юшки ти не отримаєш, — суворо мовила панна Русенблюм.
— Щастить часом людям, — сказала Пеппі. — Тепер ще аби якось спекатися ласощів і штанців, то можна було б жити.
Панна Русенблюм не слухала її. Вона шукала в читанці якихось важких слів, щоб спитати в Пеппі, як вони пишуться.
— Слухай-но, дитино, — нарешті озвалася вона, — скажи мені, як ти напишеш "морська хвороба"?
— Залюбки скажу, — відповіла Пеппі. — "М-о-р-с-к-а х-о-р-о-б-а".
— Невже? — мовила панна Русенблюм. — А. ось у читанці оці слова написані зовсім інакше.
— Це дуже добре, що ти хочеш знати, як саме я їх пишу, — мовила Пеппі. — Я ці слова завжди так писала, і ніякого лиха мені від того не було.
— Запишіть це, — наказала писарям панна Русенблюм і грізно стулила губи.
— Так, запишіть, — мовила Пеппі, — і догляньте, щоб у читанках якомога швидше виправили ці слова.
— Ну, дитино, — повела далі панна Русенблюм, — а тепер скажи мені таке: коли помер Карл Дванадцятий?
— Ой, а він також помер? — вигукнула Пеппі. — Просто біда, скільки тепер помирає людей. А я була певна, що він ніколи не помре, якщо не намочить ноги.
— Запишіть це, — крижаним голосом сказала писарям панна Русенблюм.
— Авжеж, неодмінно запишіть, — мовила Пеппі. — А ще запишіть, що як намочиш ноги, добре зразу ж поставити п'явки. І випити перед сном теплого гасу, він також дуже допомагає!
Панна Русенблюм похитала головою.
— Чому в коня кутні зуби горбкуваті? — спитала вона.
— Гм, а ти певна, що вони горбкуваті? — задумливо спитала Пеппі. — А втім, ти можеш спитати в самого коня. Він стоїть он там, — додала вона, показуючи на свого коня, прив'язаного до дерева, і вдоволено засміялася. — Як добре, що я його привела! А то б ти, мабуть, ніколи й не дізналася, чому в нього кутні зуби горбкуваті. Бо я, щиро казати, не маю про це ніякого уявлення. І питатися в коня теж не хочу.
Панна Русенблюм так стулила губи, що рот у неї став як тоненька рисочка.
— Нечувано! — пробурмотіла вона. — Просто нечувано!
— Ага, я теж так думаю, — задоволене сказала Пеппі. — Якщо я й далі так добре відповідатиму, то, мабуть, не уникну подарунка — якихось рожевих штанців.
— Запишіть це, — звернулася панна Русенблюм до писарів.
— Ні, не треба, — мовила Пеппі. — Штанці, властиво, найменше мене цікавлять. Я не їх мала на думці. Але можете записати, що мені потрібна велика торбинка цукерок.
— Ставлю тобі останнє запитання, — сказала панна Русенблюм якимось дивним, здавленим голосом.
— Шпар, — мовила Пеппі. — Мені подобається ця гра в запитання.
— Скажи мені таке: Пер і Поль мали поділити між собою торт. Коли Перові припала четвертина, то що дістав Поль?
— Кольку в животі, — відповіла Пеппі і обернулася до писарів. — Запишіть це, — поважно сказала вона. — Запишіть, що Поль дістав кольку в животі.
Панні Русенблюм нарешті урвався терпець.
— Я ще зроду не бачила такої тупої і невихованої дитини, — сказала вона. — Іди он до тих дітей, що ганебно стоять у кутку!
Пеппі слухняно пішла від столу, сердито бурмочучи сама до себе:
— Яка несправедливість! Я ж відповіла на всі запитання.
Ступивши кілька кроків, вона раптом щось згадала і знов проштовхалася до столу.
— Вибачте, — звернулася вона до писарів, — я забула сказати, яка я на зріст і який у мене об'єм грудної клітки. Запишіть. Не тому, що я хочу юшки, ні, але ж у ваших книгах має бути цілковитий порядок.
— Коли ти негайно не станеш у куток, то одній дівчинці зараз добре перепаде, — мовила панна Русенблюм.
— Бідна дівчинка! — вигукнула Пеппі. — Де вона? Пошліть її до мене, і я її обороню. Запишіть це!
І Пеппі підійшла до дітей, що ганебно стояли в кутку. То було не дуже веселе місце. Багато дітей схлипували і навіть плакали, коли згадували, що їм скажуть батьки й менші сестри та брати, як вони повернуться додому без грошей і без цукерок.
Пеппі оглянула заплаканих дітей, ковтнула клубок у горлі і сказала їм:
— Зараз ми влаштуємо інший іспит!
Діти відразу трохи підбадьорилися, проте не зрозуміли добре, що Пеппі хоче зробити.
— Ставайте в два ряди! — скомандувала Пеппі. — Всі, хто знає, що Карл Дванадцятий помер, нехай стають в один ряд, а ті, хто ще не чув про це, — в другий.
Оскільки всі діти знали, що Карл XII помер, то вони стали в один ряд.
— Так не годиться, — заявила Пеппі. — Треба, щоб було щонайменше два ряди, а то вийде не справжній іспит. Як не вірите, то спитайте в панни Русенблюм. — Вона хвилинку подумала, тоді сказала:- Я знаю, що зробити. Всі безнадійні бешкетники нехай стають в один ряд.
— А в другий ряд хто має ставати? — жваво спитала одна дівчинка, якій не хотілося визнавати, що вона безнадійна бешкетниця.
— У другий нехай стають ті, хто не зовсім безнадійний бешкетник, — відповіла Пеппі.
Тим часом панна Русенблюм завзято провадила далі свій іспит, і до гурту дітей, де стояла Пеппі, раз по раз приєднувався якийсь хлопчик чи дівчинка, що насилу стримували сльози.
— Почнемо й ми іспит, — мовила Пеппі. — Зараз побачимо, чи ви уважно читали свої підручники. — Вона звернулася до худенького хлопчика в блакитній сорочці:- Ось ти, назви кого-небудь, хто помер.
Хлопчик трохи збентежився, але сказав:
— Стара пані Петерсон.
— Ось бачиш! — підбадьорила його Пеппі. — А більше ти нічого не знаєш?
Хлопчик не знав, хто ще помер. Тоді Пеппі склала руки трубочкою і голосно прошепотіла:
— Карл Дванадцятий!
Так вона по черзі спитала в кожного з дітей, чи вони знають кого-небудь, хто помер, і всі діти відповіли:
— Стара пані Петерсон і Карл Дванадцятий.
— Наслідки іспиту перевершують усі сподівання, — мовила Пеппі. — А тепер дайте відповідь на таке запитання: якщо Пер і Поль мали поділити між собою торт, а Пер не захотів ані шматочка, вперто сів у куток і почав гризти сухарика, хто мусив пожертвувати собою і вм'яти цілий торт?
— Поль! — хором відповіли діти.
— Не знаю, чи є де кращі учні, — похвалила їх Пеппі. — За такі успіхи ви також повинні отримати подарунки.
Вона витягла з кишені жменю золотих монет і роздала дітям. Крім того, кожне з них одержало ще й по великій торбинці цукерок, які Пеппі завбачливо принесла в рюкзаку.
От і вийшло, що діти, які повинні були соромитися, найдужче раділи. Коли панна Русенблюм скінчила свій іспит і всім дозволили йти додому, ніхто так високо не підстрибував і не квапився так додому, як ті, що вона їх поставила в куток.
Але спершу всі вони оточили Пеппі й загукали:
— Дякуємо, люба Пеппі! Щиро дякуємо за гроші й цукерки!
— Ет, це дрібниці, нема за що дякувати, — мовила Пеппі. — А от що я врятувала вас від рожевих штанців, цього ви ніколи не забувайте.