РОМАН КУПЧИНСЬКИЙ
ЗАМЕТІЛЬ ІІ
ПЕРЕД НАВАЛОЮ
Повість зі стрілецького життя
Львів «КАМЕНЯР» 1991
«Перед навалою» — друга повість із трилогії українського письменника «Заметіль», що є талановитою спробою художньо відтворити середовище, в якому зродилася стрілецька ідея, залишивши глибокий слід у пам'яті українського народу. Описувані події автор пережив як співучасник та очевидець, а тому твір має значення «гарячого документа» для вивчення історії відродження державності на західноукраїнських землях.
Друкується за виданням: Купчинський Р. Заметіль II. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. — Львів: Видавничий кооп. «Червона калина», 1928.
***
Буває так не раз, коли вибираєтесь у далеку дорогу, що проїжджаєте рідне село, немов хапаючись. І ви, і візник, і коні неначе змовились: хочете показати всім, рідним і знайомим, що розлука для вас звичайна річ, що серце не думає скиміти. Коні весело форкають, візник бадьоро стріляє з батога, а ви безжурно розглядаєтесь довкруги і своїм поглядом хочете переконати людей, хати та дерева: бачите, їду, і ані в гадці мені який-небудь сум.
Але коли ви оставите за собою село і все те, що дороге вам у нім, коли вже станете чужими для окруження, тоді знову і ви, і візник, і коні, немов змовившись, відразу зміняєте настрій. Коні звільнюють крок, візник застромлює батіг і починає крутити цигарку, а ви поринаєте в недавній спомин передвід’їзних хвиль. Нехай тільки трапиться по дорозі горбок, із якого видно ваше село, ви невідклично обернетесь і пішлете в рідну закутину останній поздоров.
Мине довга хвиля, заки ви отрясетеся з того настрою і звернете увагу на нове окруження. Дихнувши повними грудьми, ви кличете до візника: «Поганяй!» Але непотрібно! Бо рівночасно з вами збудився з задуми візник, а коні самохіть пустилися бігцем, ще заки він сягнув по батіг.
Від тієї хвилі все, що лишилося за вами, западається щораз то більше в мряці і не швидко вирине знову перед ваші очі…
Віз із бужанськими новобранцями прожогом вихопився з села. Малі галицькі коники наввипередки чвалували дорогою, дід Федорій завзято крутив над ними батогом як фуркалом, віз аж у затоки йшов від швидкого гону, а новобранці піснею ціле село застелили.
Але, чим далі, коні звільнювали бігу, дід Федорій опускав батіг, віз у звичайну колію входив, а пісня стихала. Стихала не тільки в селі, але і в молодих грудях хлопців, що, завівши її, думали заглушити все, що тільки може будитися в людини, яка покидає рідне село і йде на війну. Не було вже й для кого співати пісень. Село остало далеко позаду, сховане за сизу ранішню мряку, рідня і знайомі, хоч би й хотіли, не тільки не побачать новобранців, але й не почують їх.
Василь Склярський, що любив голосно і довго співати, затягнув ще раз, може, вдесяте:
Але ніхто якось не підхоплював, і він, докінчивши строфу, замовк.
Довкола, як оком сягнути, простяглися поля. Перед ким хвастатись голосом, кому показувати безжурність?! Хіба тим полукіпкам, що, надувшись мов сичі, порозсідалися на стернях…
Замовк Склярський — останній з цілого товариства, що не давався думам. Коні звільнили зовсім і пішли кроком… Гамірливий і рвучкий, мов зібраний потік, віз із новобранцями тепер затих і злагіднів. Присілася на нього задума, пісню зв’ялила, груди придавила і очі прислонила повіками.
Там, позаду, щораз то далі й далі остається за ними рідне село, з дорогими і коханими, з усім, що радувало і веселило, з усім, що було не для одного з них цілим світом…
На сході вже давно палахкотіла сонячна заграва. Чим ближче до неї, тим більше блідло темно-синє небо, щоби перейти в ясно-цитринову, а далі в помаранчеву краску. Нарешті із-за обрію вистрілило вгору золоте проміння, як величний павиний хвіст. За ними висунулося вмите ранньою росою, виспане і всміхнене сонце. Тоді щойно поклало блискучі вії на землю і післало свій погляд на захід. А де тільки впав той погляд, там родилася казка. Самоцвіти звисали з кожної билинки, золотом блистіли пні дерев, а сіра мряка змінялася на дорогоцінну парчу.
Дід Федорій здійняв капелюх і перехрестився.
— Сподоби, Господи, день сей без гріха сохранитися нам.
В тишу літнього ранку летіли черстві слова і, здавалося, самі перемінялися в золото.
Саме коні виїхали на горбок і пристанули. В тій хвилі очі всіх звернулися в сторону Бужан. Там, далеко на рівнині, де сиза мряка озером розлилася, відгадували рідне село.