— Война! — додав дід Федорій.
— Война! — повторив дід Іван і тяжко зітхнув.
Зварич, не обзиваючись, дивився ще якийсь час за кіньми, а далі помалу поплівся в сторону хати. За ним пішли хлопці, а за хлопцями діди. Вертали, як з похорону. Осталася при плоті тільки молодиця з дітьми. Цим останнім хоч і сумно чогось було, бо і мама плакала, і коні кудись поїхали, але все ж таки цікаво було дивитися: їхало військо.
Як тільки хлопці зайшли з дідами на подвір’я, як тільки зникли їм з очей вояки, зараз почалася голосніша балачка.
— І де вони його повели? — питав котрийсь.
— Хто то? Як називається ваш священик? — спитав господаря Зварич.
— Не скажу вам як, бо він не тутешній, він зі Львова. Щороку тут на літо приїжджав.
— Зі Львова?! Хто це може бути?
— Либонь, з тих, що коло митрополита.
— Ага! За що ж його могли взяти?! Може, він що такого говорив абощо?
Дід Іван розложив руками:
— Не знаю, не скажу. Але то святий чоловік! Де йому до політики… Старий вже і таки не мішався. Мені вже от вісімдесят і два, а казали, що він чи не вісімдесят ще й чотири.
Дід Федорій з дива аж покачав головою.
— Вісімдесят чотири! Таж то вже трохи нівроку й вік…
— Але це не може бути, щоб його так задурно забрали, — обізвався Склярський. Дід Федорій глипнув на нього скоса.
— Йди, дурний, а нашого за що взяли?
— То й вашого також? — здивувався дід Іван.
— Ще колись-то.
— Такі самі були чи інші?
— Ні, нашого взяли шандарі.
— Ов, зле! — покрутив головою дід Іван. А обернувшись до Зварича, спитав: — А ви, паничу, як міркуєте, за що то?
— Хіба я знаю. Кажуть, що арештують тих, які за Росією тягнули.
Дід Іван кліпнув бровами — мовляв: «Ага тепер мені вже ясно».
— Десь, певно, до Почаєва мусили їздити, та й записали їх, — а по хвилі додав з журбою в голосі: — Ой, то багато народу потерпить. З нашого села, то, може, двох-трьох ходило, але з других сіл ішли гурмами.
Зварич мимоволі всміхнувся.
— То, пане господар, не за те.
Але дід Іван не давався:
— Кажіть, не за те… Не бійтеся, шандарі мають око на таких.
— Ні! — заперечив Зварич. — Вони кажуть, що таких беруть, які зброю ховали, мапи рисували для москалів…
— Ігі! — здивувався дід. — А хто ж би вже такий був? Та й проти нашого найяснішого монарха?! Не дам віри!
Зварич не мав великої охоти переконувати старого, бо й сам не дуже вірив у те, що чув, з другої сторони, не знав, як пояснювати собі цю повінь арештів. Адже знову без ніякої причини — це було просто не до подумання.
Тут, на глухій провінції, він однако причини не довідається. Тому чимскоріш до Львова, до центру, до наших політиків!
— Пане Федорій, їдемо!? — сказав ніби з запитом у голосі.
— Про мене. Як їхати, то їхати, — відповів дід Федорій.
Господар подивився на сонце і хитнув головою.
— Жара тепер дуже. Худобину змучите і самі попрієте. Почекайте, може, з полудня…
— Ей, ні! — заперечив Зварич. — Ми легко будемо їхати. А нам, знаєте, таки треба бути ще нині у Львові.
— Ая! — погодився дід Федорій. — Воно ніби правда, що горяч, але й дороги ще кавалок. — Йду-таки запрягати, — сказав по хвилі і пішов у сторону обійстя.
Дід Іван дивився за ним услід, і вдоволена усмішка розхилила його запалі уста.
— Тримається ще добре, — сказав про свого товариша. — В таку дорогу вибрався. Але й бо хлопець був — як дубчак.
Дід Федорій не чув уже тієї похвали, але варт її був. Від самого виїзду тримався бадьоро, наче помолодів. Може, старому видалось, що він знову в війську, а Зварич його старшина?!..
За Федорієм потюпав на обійстя і господар, а хлопці остались біля хати.
— Добрий чоловік той старий, — сказав Зварич.
— А такий виглядав спочатку непривітний, — додав Склярський.
— Ти би інакший був, якби тобі коні забрали?! — сказав Саган.
— Та й то правда… Але як старі один за другим ходять.
— Може, й ми так будемо, як вернемо з війни, — всміхнувся задумливо Зварич.
Хлопці й собі всміхнулися, і вже не перший раз відчули, що вони творять якесь спеціальне товариство, зв’язане чимсь новим, чимсь невідомим.
Надійшла молодиця з дітьми. Заплакані очі спустила додолу і хотіла мовчки минути хлопців.
— Поїхали вже? — спитав Зварич.
Кивнула головою і тихо відповіла:
— Поїхали… Бодай їх світ не знав.
— А за що ж його взяли, не знаєте?
— Та знаю вже. Говорили он там. Кажуть, москофіль чи як.
— Москофіль! — протягнув голосом Склярський. — То так, як і наш.
— Який він, люди добрі, москофіль!? — боронила молодиця. — Так красно правив і людей сповідав, і нікому злого слова не сказав. Святий, не москофіль!