Попри вагони ходила сторожа, і доглядав порядку дежурний старшина. Тільки запити і відповіді літали та схрещувались між утікачами і вояками. З тих розмов довідався дещо і Зварич, бо велися вони по-німецьки.
Це був полк австрійських німців, що їхав з Берна на Моравії. Куди їхали — не сказали, бо, напевно, не знали. В свою чергу, питалися вояки, куди втікачі збираються їхати і чого.
На це теж і вони не дістали відповіди. Втікачам наче з одного боку було стидно, а з другого — небезпечно признатися до правдивої причини своєї втечі. Крутили як могли, але ніхто не сказав, що москалі вже їм на п’яти наступали.
Потяг засвистав, трубач дав сигнал, і потяг рушив. В тій самій хвилі бухнула з отворених дверей вагонів, мов пара на морозі, нова пісня. Кожний вагон старався, щоб тільки його чути було, і кожний співав що іншого. Все це зливалося зі стукотом коліс в одну безладну, але дужу симфонію. Чулося в тім масу нагромадженої енергії, яку світами везли, щоб виладувати на полі смерти.
Співаючий потяг уже давно скрився за закрутом, але ще довго давав про себе знати. Гомін пісень широко і далеко розливався довкола, доки не всяк у стривожені галицькі поля…
На залізничному двірці вернуло знову все до давнього вигляду. Товпа втікачів уляглась, мов покоси, підірвані на хвилю ненадійним вітром.
Бужанці вернули назад на своє давнє місце і поклались на землю.
— Бог зна, доки будемо чекати на той проклятий потяг, — сказав з досадою один.
— Може, й зовсім не приїде, — додав другий.
Зварич, хоч сам злостився і сумнівався, вважав, що мусить між односельчанами піддержувати дух.
— Не бійтеся. Як начальник каже, що потяг приїде, то приїде.
А Склярський докинув:
— Якби потяг мав не йти, то жидова не сиділа б тут. Вони вже добре знають.
Ця «жидова», видно, таки напевно знала, що потяг приїде, бо терпеливо ждала на нього, розтаборившись по всіх усюдах двірця.
Справді. Не минуло й чверть години, як знову вдарили залізничні сигнали. Голос дзвінків сколихнув товпою. Вона стрепенулась і почала нервозно готуватися до дороги. Тим разом певно було, що це потяг до Львова, той довго ожиданий збавитель, такий химерний, але, врешті, таки ласкавий і доброзичливий.
З подвір’я перед двірцем, з почекалень знову пересипався народ на перон і підійшов аж до рейок, на яких ось-ось мав з’явитися потяг. Голови всіх звернулись на південь, а очі проверчували синю далечінь, чи не кучерявиться де над нивами, над чубами сосон білий дим паротяга.
— З другої станції щойно вийшов, — сказав хтось.
— Ну, то вже повинен бути дим, — нетерпеливився другий.
Нараз за плечима товпи хтось крикнув:
— Пляц, пляц!
Всі оглянулись, не рухаючись з місця. Позаду стояли якісь чотири селяни і жандарм. Чого їм робити місце?!
— Proszę zrobić plac! — крикнув знову представник влади.
Втікачі неохотно розступилися, лишаючи між собою свобідний перехід.
— Marsz! — закомандував тоді жандарм, і селяни рушили вперед.
В кожухах, у тяжких чоботях, сунули, як бездушні автомати. Широкі солом’яні капелюхи; глибоко втиснені на чоло, голови, понурені вдолину, так що й лиць не видно було з-під них.
Позаду йшов гордо і велично жандарм з настромленим багнетом. З-під жовтої каски стирчали грізно рижі вуса і вилискувалось товсте обличчя, мов поливана миска. Очі товпи забігали з цікавістю по селянах. Заглянули під капелюхи, облетіли спини, підстерегли запорошені чоботи. Врешті спинились на руках. А на тих руках вужиком виблискуеться щось… Ланцюги… Поковані…
— Dezerterzy? — паде запит у сторону жандарма.
Жандарм перечить головою, хвилю мовчить, а потім кидає між товпу:
— Moskalofili!
Це страшне слово. Страшнішого вже нема під нинішню хвилю. В нім усе: і зрада, і кровожадність, і підступ, і цинізм, і насміх надлюдською недолею. В тім слові і причина, що вони, товпа втікачів, покинули рідні сторони і тягнуться в світ за очі.
— Moskalofili! — іде з уст до уст.
І враз зникає з облич жура, подівається десь нетерплячка, затирається змучення. Безмежна злість викривлює лиця, прижмурює очі.
— Na stryczek ich! — прориває тишу чийсь голос.
— Zdrajcy!..
— Lajdaki!..
— Złodzeje!..
Поміж раменами стиснутих тіл просувається, як жало, чиясь палка і штовхає одного з арештованих у бік. Селянин мовчки поступається, не відвертаючи навіть голови.
— Тьфу на тебе, ти, злодію, ти, лайдаку! — кричить якийсь жидок і плює на другого селянина.
— Тьфу, тьфу! — плюють і другі.
Врешті, осмілені байдужістю жандарма, починають бити. Хто палкою, хто парасолем, а хто кулаком. Одному з селян скинули капелюх, і понад головами заблисло сиве скуйовджене волосся старця. Але це не стримало нікого. Що значить сивина, що значить старий вік!? Ще гірше! Старий, а береться зраджувати! І посипались рясні удари на старечу голову, на згорблену спину. А селяни стояли апатичні, байдужі, мов не їх била, мов не на них плювала товпа. Поковані, стиснені юрбою, тільки час до часу похилялись, захищаючись від ударів.