— Ходім, — перервав шепотом мовчанку Зварич.
Пішли швидким кроком під гору. Академічний дім ще не спав. Світилися ще майже всі вікна, а на подвір’ї жевріли останки вогнів. Біля погаслих ватр бовваніли величезні казани, мовчазні, холодні і… порожні.
На вступі знову спинила бужанців стійка.
— Ми приїхали щойно з Золочева, хочемо тут переночувати.
— То йдіть до команданти, зголосіться.
Командант, цивільний сивавий пан, безрадно розвів руками.
— Всі кімнати битком набиті, шпильки нема де впхати.
— Товаришу командант, то, може, де на коридорі?!
— Коридори також. Ще не всі з міста повертали. Але як маєте чим накритися, то я вам дам околіт соломи і лягайте на подвір’ї.
— Прошу дуже, — погодився з охотою Зварич. Йому навіть приємно було, що переспить надворі, як правдивий вояк на правдивій війні, а щонайменше — на маневрах.
З околотом наперед себе вийшов до своїх, які ждали на нього при вході.
— Мусимо спати надворі. Всередині нема місця.
Думав, що, може, хлопці зачнуть кривитися, і вже мав готову відповідь. Але жоден з них не згризся тим.
— Я таки хотів відразу кластися надворі, — сказав Склярський. — Погода, тепло, і сірячину маю.
— А ще як солома є, то нема ліпшого спання, — докинув Саган.
Занесли околіт під якусь грушу чи яблуню, розстелили і поклалися рядом один попри другого. Ще якийсь час перекидалися словами, нагадували то це, то те, а далі один по другім западали в сон, як у глибоку, спокійну воду. Найпізніше заснув Зварич. Невигідно лежати було. Рука під головою терпла, а подушки не було. До того й думи, які весь день блукали Бог зна де, обсіли тепер голову, як рій. І Бужани, і дядьки, і Керницькі. А наді все Наталка…
Що там кохана дівчина робить?!… Чи спить уже, чи, може, у куточку сіла і голівку схилила в задумі… Дядьки десь, певно, на приходстві… Може, дід Федорій був у селі… Гризуться ним, чи заїхав… А пані Керницька журиться, що зі справою мужа… Коби то завтра, то він усе полагодить, листи занесе, розповість… Шкода ясних очей Наталки, щоб заплакались, виглядаючи батька. Нехай уже ліпше заплачуть з радости, що батько вернув, а потім хоч раз, один-однісінький раз, на згадку про січового стрільця Петра Зварича…
Тяжко заснути, коли ноги в черевиках, голова на кулаці, а дівчина в серці. Але змучення, яке приніс пережитий день, замкнуло вкінці і Зваричеві повіки.
Синій балдахін неба знижався чимраз нижче і накривав гамірливе місто. Під цим покровом стихав помалу гамір, німіли дзвінки трамваїв, пригасали світла вуличних ламп. Під цим покровом спали твердим, молодечим сном і бужанські новобранці, притулені до себе, як правдиві воєнні товариші…
Другої днини Зварич перший збудився. Не привик ще спати де-небудь, а до того ранішній холод закрався під накривало і вибив його зі сну. Не так його товариші. Навчилися такого спання на нічлігах за кіньми і на варті під церквою. Спали тепер смачно, не відчуваючи ні невигоди, ні холоду.
Казарма ще дрімала. Тільки біля казанів на подвір’ї ворушились сонно куховари, наставляючи снідання. Зварич, хоч і недобре спав, чувся здорово і бадьоро. Встав, узяв свій казанок і пішов позичати води від кухарів, щоби вмитися.
— Ви, товаришу, не думайте, що я для вас буду воду таскати. Хочете митися — йдіть досередини, там під водотягом скільки душа забажає! — бурмотів до нього якийсь вусатий стрілець, підкладаючи дрова до вогню. Без слова завернув і, набравши в казанок води, почав митися. За той час побудилися і другі бужанці. Протягалися, аж кості тріщали в молодих суставах, і голосно зівали.
— Ох, добре було спати, — сказав Склярський. — Коби так цілу війну!
— А кухарі вже снідання ладять, — додав по хвилі. — Ходім, хлопці, візьмемо від них води та помиємось.
Але Зварич ще вчас спинив їх:
— Не йдіть, бо так вам скажуть, як мені. Каже один: «Я буду для вас воду носити?» І правда! Вода є в Академічнім домі під водотягом.
— Овва! Я можу й не вмиватися, — грозив Саган, але таки взяв від Зварича казанок і пішов по воду.
А потім один другому поливав, і так одним казанком води помилися всі.
— Не знать, чи дадуть нам тут снідання, — заговорив Склярський. — Добре було б хлебнути щось теплого.
— Йдіть котрий запитайтеся, я не піду, — сказав Зварич.
Пішов Склярський, але вернув зі спущеним носом.
— Не дають. Кажуть: «Ви не з нашого відділу. Шукайте своїх, то там дістанете».