З-поза високої постаті духовника війнуло пусткою і стариною незамешканої хати.
— Ви до кого? — запитав крізь двері, мовби боявся напасти.
— До отця крилошанина! — і Зварич ще з коридора представився та розказав, від кого і з чим.
Крилошанин узяв письмо і впустив Зварича досередини. Хвилю було тихо. Крилошанин читав лист, а Зварич водив оком по стінах, завішаних іконами, хрестами, зіллям з Єрусалима і картинами з княжої історії — Пелеховського. В другій кімнаті кульгав покашлюючи старосвітський годинник.
Врешті крилошанин відложив папір і з-поза окулярів глянув у сторону Зварича.
— То ви родственник пана Городюка?
— Так єсть! — відповів Зварич, простуючись.
— Знаю, знаю, дуже порядний чоловік. Але з отцем Керницьким, вважайте, я тут безсильний. Чому ні, ще нині перекажу ексцеленції. Але ексцеленція також не можуть на те порадити. Намісничество і військові власті мають тут до говорення передовсім.
— Так, прошу отця крилошанина, але отець Керницький зовсім нічого не завинив.
— Вірю. Знаю отця Керницького. Примірний священик. Але що ми можемо супроти військових властей?! Нема способу, ви знаєте.
— А як його вивезуть кудись або замкнуть у Львові надовше? Тепер війна, заки буде суд…
Крилошанин потурливо всміхнувся.
— Но, так воно не буде. Не припускаю ні я, ні екселенція, щоби в Австрії можна було задурно людей по арештах мучити. А ще до того священиків. Помилка дуже скоро виявиться. А тут можлива тільки помилка.
— Певно, що воно помилка, але ні намісництво, ні військова влада не кажуть священиків приковувати до гармат і тягнути з собою на позицію.
Зварич виповів це таким терпким голосом, що крилошанин здивовано глянув на нього. Просто вірити не хотів.
— Що ви кажете? До гармати приковувати!? Де? Кого?..
— Я сам на власні очі бачив, як артилерія вела якогось старенького священика зі Словіти.
Крилошанин неспокійно, порушився на кріслі.
— Зі Словіти?!.. Коли?
— Вчора в полуднє. Люди казали, що цей старенький священик зі Львова.
Очі крилошанина вдивилися недовірливо в лице Зварича. Але те лице давало, видно, запоруку правди, бо крилошанин почав схвильовано говорити, потираючи долонею чоло.
— Хіба не отець Дольницький? Який він? Низького росту, похилий?!
— Так єсть. Голову трохи так набік тримає.
Видно, ця остання признака відносилася таки до отця Дольницького, бо крилошанин взявся руками за голову, як в приступі жаху.
— Боже милосердний. Отця Дольницького… Куди ж його повели?
— Не знаю, прошу. Полк ішов на фронт, і між гарматами пішов прикований і той священик. Я хотів щось зробити для нього, але мене відіпхнули вояки, а якийсь старшина пояснив мені, що це зрадник. А сам священик сказав мені, що, видно, так подобалося Господу Богу, а «Пречиста Діва, — каже, — мене не опустить». Цілу дорогу, як ішов, бився у груди і молився. Ледве старенький тягнув ноги за собою…
Зварич глянув на крилошанина і замовк. Холодне донедавна лице викривилось від болю, заплющені очі запалися в лоб, а стягнені брови кинули тінь на обличчя. Видно було, що терпів, що бунтувався його дух, що думка шукала помочі, а може, і мести, але затиснені уста не пропустили ні одного прокльону на адресу несправедливих. Тільки руки, бліді і ніжні, стискали поруччя крісла. Врешті крилошанин підвів голову і розкрив очі.
— Страшне… Неймовірне, — сказав прибитим, тихим голосом. — Дякую вам, пане, що зайшли до мене. Я буду старатися, що буде в моїй силі. Перекажу ексцеленції… Дякую, — повторив ще раз і встав. Зварич підвівся і мовчки поклонився. Коли виходив з кімнати, кинув оком позад себе. Біля стола стояв далі непорушно крилошанин, застиглий у позі такої резиґнації і безрадности, що не можна було сподіватися по нім сильнішого протесту.