Пізнавали по золотім хресті на церковній бані, що високо, над хвилями мряк, горів, як велика свіча.
Зварич дивився й собі в далечінь, і здавалось йому, що крізь опалеву занавісу бачить знайомі лиця дядьків, пані Керницької… Бракувало тільки обличчя Наталки… Не з’являлося в сизій мряці так, як тамті. Одні тільки сині очі променіли, мов дві самітні зорі…
Дід Федорій торкнув коні.
— Ану! Чого став, в’є! — і цвігнув батогом.
Задума зіскочила з воза, а віз весело закудкудакав.
Опам’яталися хлопці, мов збудилися зі сну.
Пішло з горба, і бужанська долина зникла з-перед очей.
Запала остання занавіса…
Зварич аж головою метнув, відганяючи непотрібні думки. Поправився на сидженню і сказав веселим голосом:
— Закуримо?!
— Чому ні. Закуримо! — обізвалися хлопці.
А дід Федорій додав:
— І я закурю цигарку. Нехай уже потім люльку.
Пустив коні кроком, замотав віжки на люшню і обернувся до Зварича.
Петро витягнув папіросницю і частував усіх за порядком.
Федорій взяв папіроса і якось так незручно встромив його в рот, що всі засміялися.
— Нема чого сміятися! — дорікав дід. — Звісно: весь вік люльку тягнеш!
Відкурив від сусіда і, не втягаючи в себе, пускав дим на вітер.
— Смачний тютюн, — приговорював, — і запашний, як ялівець. Тільки що дуже слабкий.
— Вам, дядьку, вже язик від люльки задубів, то й не чуєте, — обізвався Василь Саганів.
— Задубів, та не мені, а тобі. Досі ще й слова не вимовив. Сидиш та плачеш, що мамину запаску пустив.
— Та й ви, пане Федорій, не дуже були розмовні, — вмішався Зварич.
— Та й ви, паничу, — відтяв дід. — Що то багато балакати, — додав по хвилі. — Село як село. Здається, таких сіл досить на світі, а виїдеш куди — жаль збирає. Правда, хлопці? — звернувся до новобранців.
— Чого? — сказав задиркуватий Склярський. — Хіба село що таке?..
— Тобі, може, й не жалко. Однако потіхи з тебе батькові, що з торішнього снігу пожитку. Ти як не на музиці, то в дівки…
— Ей, пане Федорій. Молодий! — боронив Зварич. — Хто там зна, як з вами було?!
Дід Федорій всміхнувся вдоволено.
— Не кажу «так», але й не кажу «ні».
— А бачите?
— Гей-гей, коби мені ваша молодість, хлопці, — філософував Федорій, — пускав би я її, як пташку, попід небеса!
— Я її й пускаю, — сказав Склярський, і всі засміялися.
Тільки дід Федорій сумно похитав головою.
— Пускаєш, та не попід небеса, а попід плоти, де є дівка в хаті.
— А ви, діду, відки знаєте?
— Ціле село знає, то й я перечув.
— Перечув! — невдоволено сказав Склярський. — Не одно то плещуть язики. Зараз не мусить бути правда.
— Вже там щось правда в тім є, Василю, — моргнув весело Зварич.
— Хіба я тільки один кинув дівчину? — відповів Склярський.
Зваричеві видалось, що він це до нього випив. Не сказав нічого, бо боявся, щоби з того не вийшла яка неприємна для нього історія. Відчував, що віддалення між ним і хлопцями з села дуже сильно змаліло, відколи він з ними став новобранцем.
Видно, що й другі зрозуміли натяк Склярського, бо якось ніяково всміхнулись, а дід Федорій, помовчавши хвильку, сказав:
— А ви, паничу, оженились би в нашого отця духовного. Дівчина як мальована, і посаг буде. Одиначка!
— Де мені ще до женячки, пане Федорій, — відповів швидко Зварич і, щоб затерти враження, зівнув. — Я навіть і не думаю. До того тепер війна. Бог знає, де чоловік опиниться.
— Все в руках Милосердного, — сказав побожно дід. — Але правду кажете: війна…
Два рази вимовлена назва великої події змінила хід думок цілого товариства.
Вислід тих думок об’явився в діда Федорія тим, що він здійняв віжки з люшні, сіпнув ними і пустив млинком коротенький батіг.
— Ану! В’є! — покрикнув на коні, і віз покотився швидше.
Під’їхали до лісу, що муром стояв на краю довгополих нив і спинював їх лет на захід. Один тільки шлях продерся крізь гущавину, мов змія крізь буйні трави, і вився все далі й далі. Повіяло від лісу нічним холодом, що разом з мрякою ховався тут перед ворожим сонцем.
Ось і ліс…
Повітря вогке і дотикальне, як вода. Долом срібна мряка притулена до пнів, горою золоті вінці на головах дерев. Гаряче ще, видно, золото на тих вінцях, бо час до часу падають блискучі каплі і тонуть у сріблі мряк.
Прокинувся мовчазний ліс від туркоту воза і заговорив.
З телеграфного стовпа зірвалася криклива сойка і, хлопнувши мокрими крильми, понеслась у гущак розказати сорокам, що побачила. А ці вічно цікаві лісові цокотухи наперед насварили сойку, а тоді почали вже між собою суперечку. Раз у раз підлітала котрась понад сосну, заглядала на проїжджих і висказувала свою думку про них. Ця думка, напевно, була зовсім інша від попередніх, бо зараз після того підіймались протести і насміхи.