Укрита і майже неслідна в мирні часи, військова сила показувалась тепер Зваричеві як великий, всемогучий, чинник, якому корилося все, що мало колись голос і значення.
Світські і духовні достойники, вибранці народу, визначні громадяни — все те принишкло, змаліло, прикрите тінню гарматного дула. Простягалася та тінь на цілий край, падала і на будинок Головної команди УСС, при вулиці Мохнацького, ч. 12.
В найближчій трафіці написав Зварич письмо до дядьків. Потішав і їх, і Керницьких як міг. Потішав тим, чим потішали його, і казав вірити в те, в що вірив сам, не маючи ніяких підстав. Про себе нічого не писав, про Наталку нічого не питав. Тільки додав для неї накінці одно слово поздоровлення. Одно слово, що не раз пишеться довше, як цілий лист…
Без великих труднощів опинився Зварич у Дідушковій сотні. Перейшов з ним тільки Склярський. Інші три бужанці лишились у золочівськім відділі, бо не хотіли, як казали, покидати краянів.
На новім місці Зварич далеко ліпше почувався. Багато мав тут товаришів і знайомих, а решта дуже швидко стала його товаришами і знайомими. Сотня складалася в переважній части з інтелігентів, решта — були це бориславські робітники і сільські хлопці. Бориславці імпонували всім своїми одностроями, які мали ще на здвизі і були настільки національно та товарисько вироблені, що цілком не відбивали від учнів та студентів. Сільські хлопці були теж немов вибрані, самі второпні, свідомі й інтелігентні.
Дідушкова сотня мала вже тоді славу одної з найкращих і ту славу задержала протягом довгого часу тяжких трудів і кровавих боїв, поки не розплилася в стрілецькому морі, даючи йому своїх стрільців на старшин і підстаршин.
Дяківська бурса, в якій стояла сотня, надавалася дуже добре на приміщення війська. Невеликі, віддільні кімнати і простора їдальня. Хлопці, розміщені роями по кімнатах, удержували в них взірцевий порядок. Спали на розстеленій соломі, прикритій ліжниками, а під голови кладучи свої наплечники. Коли брати під увагу молодий вік і здоров’я стрільців, спання було знамените. Ціла сотня, одинока з усіх усусусів, мала вже тоді кріси, щоправда, «верндлі», але мала і дуже пишалася тим.
Щодня рано виходила сотня на вправи на Кайзервальд, де поруч шведської гімнастики робила розстрільну і вправи в стрілянню… стріляючи долонею до долоні. Зварича і Склярського призначено до першої чети. Це була неабияка почесть, бо перша чета рахувалася тим у сотні, що перша сотня у стрілецтві. Хто зна, чи доступили б вони того щастя, якби не протекція Зваричевих товаришів, які всі були в першій четі.
Сотенний писар, молодий хлопчина з великим волоссям, ще більшим носом і поважними окулярами, спершу робив труднощі і хотів Зварича дати до третьої чети. Не зі службової конечности чи примхи, а просто з охоти виявити свою владу назверх. Але аргументи товаришів переконали його вкінці, і сотенний писар піддався. Зварич пішов до першої чети, а що був високий, то навіть до першого роя.
— Но, а тепер, Петре, — говорив до нього Черник, — мусиш дечого підівчитися, щоб не наробили і ти, і Склярський нам стиду.
— Чого ж я маю вчитися?
— Вправи в четі, на місці, в ході, розстрільну…
— Я вже те все вмію, і Склярський також, — відповідав не без гордості.
— Ов, а то звідки? З Золочева?! — питався якийсь іронічний голос із кута кімнати.
— Так, товаришу, з Золочева.
Стрілець, що сумнівався, махнув недовірливо головою.
— Побачимо! — відповів Зварич.
Побачили таки зараз. Черник, видно, любив Зварича і не хотів його наражувати на. компрометацію в сотні, тому таки зараз поставив Зварича і Склярського на середині кімнати і почав ними командувати. А викомандувавши все, що вмів, признав їх обидвох зовсім добре вишколеними і гідними до першої чети.
Тим своїм іспитом Зварич відразу здобув собі горожанство в четі. Найліпшим доказом цього було, що сам «вуйко» — поважний, бородатий стрілець Леонтинський — похвалив його і запропонував місце на спання зараз коло себе. Одверта, весела вдача Зварича швидко з’єднала собі незнайомих товаришів у четі, і він по двох днях чувся так добре, немовби жив тут уже рік.
А за ті два дні багато дечого трапилося. Перше — то побачення з Керницьким… Прийшло воно ненадійно для них обидвох і ненадійно скінчилося.
Сотня саме була вернула з вправ, а що ще не було обіду, Зварич пішов на Городецьку вулицю і зайшов аж до «Бригідок» — «славної» львівської в’язниці. Нараз увагу його звернула на себе товпа людей, що виплила з бічної вулиці. Товпа кричала, вимахувала руками, то стягалась, то розтягалась, як ручна гармонія, і помалу посувалась у його сторону. З усіх боків летіли до гурту люди, а всі вже по дорозі кричали і махали руками. Переважно були це халатні жиди, але не бракувало й пань, і солідних християнських панків.