— Знаменито, — радів. — Ви досвідчений старшина, були вже на фронті, то й стрільців добре поведете.
Лапецький справді брав уже участь у боях і просто з фронту приїхав до Львова.
— Ет, не говорили б ви дурниць! — відрізав йому Лапецький. — Думаєте, що війна — то забава?!
Зварич збився тим трохи з тропи.
— Чому забава?!.. Я того не кажу… Але чому ви кажете, що я дурниці говорю?
— Бо дурниці! Чого ви, властиво, лізете до стрільців?! Зварич аж остовпів з дива.
— Як то — чого! — відповів по хвилі. — Того, чого всі.
— А, власне, чого всі і ви такі нерозумні?! На якої біди нам стрільців? А вже, як конче хтось хоче, щоби були, то нащо там три четвертини інтелігентів? Чи ми маємо так багато інтелігенції, щоб її з легким серцем винищувати? Досить того, що йдуть ті, яких покликали…
— Я маю вражіння, — перебив Зварич, — що стрільці будуть передовсім провадити освітну працю, пропаганду…
— То ви маєте кепське вражіння! — визвірився на нього суддя. — А я вам кажу, що стрільців так само вжиють на гарматне м’ясо, як і звичайних вояків. З тою тільки ріжницею, що тут на трийцять убитих буде двайцять інтелігентів, а в війську на трийцять нема навіть двох.
Зварич знав суддю з того боку, що він любив трохи прибільшувати, але все-таки не міг не признати йому рації. Справді, коли б стрільці мали тільки битися, то нарід міг би за одним махом стратити весь молодий інтелігентний нарібок. Суддя дивився на нього своїми сивими очима і злосливо всміхався.
— Романтика — це гарна річ! — казав. — Але треба реально дивитися на справи. Я вертаю з поля бою… Австрійців б’ють, аж дрантя летить. Генерали — останні дурні, старшини потратили голови, а з полків навіть і четвертини не осталося. Хто стримає москалів? Може, ми, стрільці?! Зайдуть, де схочуть! Знаменито б’ються і вміють вести війну. А австрійські генерали спихають усю вину на москвофілів.
— Мусить бути в тім щось трохи правди.
— Ані за зламаний шеляг! Що може зрадити селянин, священик або учитель? Що один з другим знає? Але панове генерали мусять мати оправдання.
Суддя нахилився до Зварича, і його лице викривила злість.
— Чоловіче! — зашипів. — Цілими десятками вішають наших людей, як псів. Під Сокалем півсела вигубили. За що?!..
Зварич стояв звісивши голову і не обзивався.
— Бачите! Тут треба глибше взглянути, не можна так: фай-фай! Будьте певні, що поляки раді з того, що стільки наших інтелігентів зібралося разом. А першій більшій битві вигине цвіт народу.
— Що ж нам у такому разі робити? — спитав заклопотано Зварич.
Суддя вп’ялив у нього зір і, прижмуривши очі, мовчки хитав головою. На устах з’явилася не то сумна, не то іронічна усмішка.
— Що робити?! — цідив помалу. — Що робити… Я вам скажу що.
І, нахиляючись до самого вуха, шепнув виразно:
— Розійтися по домах і не робити з себе австрійських патріотів. Нехай іде той, хто мусить. Хто не мусить, нехай не пхається, бо то злочин! Чуєте: злочин!!
Зварич настільки був приголомшений словами Лапецького, що ні не притакував, ні не перечив. Лапецький освітив стрілецтво з зовсім іншого боку, як досі всі освічували. Той бік був такий страшний, що не можна було не остовпіти перед ним. Нараз: «Im się zachciewa Ukrainy», — пригадалися йому слова панка, що дивився на маршируючих стрільців…
Знайшов бодай один вилом у логічній будові судді.
— Все воно може бути правда, пане суддя, але в одно не вірю: щоби поляки раді були з того, що творяться стрільці.
— Можете не вірити, — відповів суддя. — Я вам не наказую. Але колись спімнете мої слова. Колись, коли вже буде запізно.
Після тієї розмови вертав Зварич мов з каменем у грудях. Зараз, як тільки прийшов у казарму, розповів про це товаришам. Аргументи судді, перед якими боронився в душі, мусив тепер обстоювати на те, щоби товариші збили їх і привернули йому спокій і віру в майбутні. І вони збили їх… Нащо нам стрільців?!.. Для традиції, для обнови психіки, для оборони прав! Вигине інтелігенція?!.. Не так швидко і за одним махом! Зрештою, не всі сотні такі, як їхня, де три четвертини інтелігентів. А хоч би й так, хоч би й вигинула, то це буде тільки часть молодого покоління. Австрійську армію б’ють?!.. Може, в однім місці б’ють, а в другім — ні. Війна ще не скінчена, і рішаючі битви ще покажуть, чия візьме. Наших людей вішають, арештують?!.. Це правда, але чи не будуть ще більше вішати, коли стрільці розійдуться домів?..
Поляки радіють, що збираються стрільці!?.. Коли б цим способом вони хотіли позбутися нашої інтелігенції, то не творили би власних легіонів, до яких іде їх інтелігентна молодь.