— Одним словом, — казав Федь Черник, — тут нема що роздумувати. Раз ми рішилися піти як стрільці на війну, то мусимо витривати і нічим не зражуватися. Нехай собі хто що хоче говорить.
Молоді аргументи швидко переконали молодого Зварича. Розмову з суддею він викинув з душі і вважав її витвором хвилевої зневіри і болючих переживань людини, що побачила страхіття початків війни на власні очі.
Тільки одно остало… Те, що почало кільчитися, коли згинув дурний Якимцьо, те, що прозябало, коли вели прикованого до гармати отця Дольницького… Це була нехіть і жаль до Австрії, з якою в’язали галицькі українці свою судьбу, надії і сподівання. Під впливом страшних слів судді ця нехіть ще більше росла і родила в душі ненависть до чужого та нез’ясовану тугу за своїм рідним, хоч ще дуже-дуже далеким…
Одного ранку забігла в стрілецькі казарми цікава і неждана вістка: сотня усусусів, що стояла в Гаях коло Львова, звела перший бій з ворогом. Зварич чув уже про цю сотню. Вона рекрутувалась із найстарших членів стрілецької організації. Мала бути ціла в стрілецьких одностроях і з правдивими військовими крісами на п’ять набоїв. Вже місяць стояла ця сотня на селі, робила вправи і, як запевняли очевидці, могла безпечно рівнятися з лінійним австрійським військом. Вістка про перший бій з ворогом миттю облетіла цілу львівську Україну, а «Діло» видало з цього приводу бойовий комунікат: «Сотня Українських січових стрільців, що стояла в Гаях коло Львова, звела на днях перший бій з москалями. Стрільці держалися дуже добре. Крім незначних тілесних ушкоджень, поважніших страт не було».
Дідушкова сотня, як один муж, була заздрісна.
— Не виглядає, щоб там така дуже страшна битва була, — говорили легковажно.
Але битва була, в «Ділі» писали про це, і всі балакали про неї.
— Цікаво, що то за «незначні тілесні ушкодження»? — питався Зварич товаришів.
— Десь, певно, котрийсь ногу стовк або руку скалічив до замка, — кепкував стрілець Качур, сотенний сміхотворець.
Всі засміялися, охоче притакнули і… були далі заздрісні. Все ж таки «Діло» з першим стрілецьким воєнним звідомленням переходило з рук до рук. Кожний читав малу нотатку по кілька разів і ще потім заглядав через плечі, коли читав другий.
Читаючи отсе звідомлення, пригадав собі Зварич слова судді Лапецького. Може, й справді призначили їх усіх тільки на гарматне м’ясо? Може, й справді в цей спосіб хочуть знищити молодь української інтелігенції?! Адже що там хто не говорив би про вишколення і справність стрілецької сотні з Гаїв, не могла вона бути настільки боєздатна, щоби вже станути до боротьби з ворогом. Може бути, що народ тепер навіть жалує того, що так легко жертвував свою молодь на безуспішну загибель.
Але, прочитуючи «Діло», перший раз звернув увагу на рубрику, яку досі при читанню пропускав. Була це рубрика датків на Українських січових стрільців. Довгими рядами стояли там імена людей, що жертвували свої гроші, дорогоцінності, а навіть столову посуду для рідного війська. Були більші і менші датки, але й були дуже великі. Якась бідна вдова зложила один кульчик і срібну ложку. Кульчик — може, остання пам’ятка, ложка — може, остання дорогоцінність! Якесь подружжя жертвувало два перстені і дві обручки… Все те на бойовий скарб Українських січових стрільців!..
Зварич читав нині цю рубрику як найкращий, найбільш патріотичний бойовий поклик. Кожне назвисько висказувало свій погляд на стрільців і їх участь у світовій війні. Не було сумніву. Всі верстви українського народу в Галичині вважали стрільців своїм рідним військом; останнє віддавали, щоб допомогти тому військові. Коли весь народ бажав собі, щоби таке військо було, чи ж можна було допускати ще якісь сумніви?!.. В австрійській армії цісарський наказ кликав під прапор усіх без огляду на те, хто чим був і що буде робити. В Українських січових стрільцях робив те саме народ, бо мав до цього більше право від цісаря! Не мав тільки права карання за непослух… Чи ж тому молодь цього народу могла не сповнити народного наказу?!.
Зварич, раз вирішивши цю справу, постановив більше не роздумувати про неї. Не до нього належало роздумування над доцільністю чи недоцільністю існування стрільців. Зробивши один крок, зробить і другий. Вступивши в стрілецькі ряди, піде з ними туди, куди поведуть його ті, яким народ віддав над стрільцями провід.
Стрільці від’їжджали зі Львова.
Вже два дні перед тим кружляла ця вістка по казармах, а день перед від’їздом це вже відомо було з денних приказів. Куди мали від’їхати, ніхто напевно не знав. Тільки «добре поінформовані» знали про це. Казали, що, може, до Стрия, може, до Перемишля, а може, й ще далі. Сотенний писар Дідушкової сотні подавав ще і Станіславів, але сотенні «стратити» висміяли його.