— Слухай, Горобець, — говорив до нього Черник. — То ще не квестія, що ти маєш шаблю і окуляри! Хочеш нас везти до Станіслава, а під Ходоровом б’ються. Думаєш, москалі перепустять нас за твоїм підписом. Сотенний писар задирав догори визначний ніс і легковажно блискав окулярами.
— Не будь, Федю, занадто інтелігентний. Тобі це не до лиця.
Поважний Леонтинський витягав з уст люльку і, кепкуючи, всміхався.
— Пан сотенний писар мають рацію, — говорив повчаюче.
— Чому має? — хвилювався Черник.
— Бо вони сотенний писар! — відповів Леонтинський і робив комічно-набожну міну.
Всі сміялися. Сміявся і сотенний писар, який урешті, притиснений до муру, признався, що про Станіславів він, властиво, сам видумав, бо вважав, «що там стрільцям було би незле». Але його плану, видно, Головна команда не брала під розвагу.
Стрільці від’їжджали до Стрия… Сотні за сотнями марширували на головний двірець. Львів гудів від пісень, мов у яке велике, радісне свято. Молоді хлопці, зібрані в довжезні колони стрілецьких сотень, почули радість збірної сили, розкіш спільного кроку і грянули по львівських мурах веселою піснею. Забули в тій хвилі про все: про рідних і коханих, про свої хати, міста і села, про те, що йдуть на захід, не на схід, про те, що йдуть на незнане а грізне.
Співали… Золочівці — про Сагайдачного, рогатинці — «Гей там на горі», бережанці — «Ми гайдамаки», сокальці — «Засвистали», а Дідушкова сотня — свою улюблену «Ой з-за гори чорна хмара встала». Мішалися хвилі різних пісень, клубились, наповняли вщерть вулиці, а двигнувшись понад високі доми, заливали повінню згуків зачудований город.
Львів ставав навшпиньки і дивився на стрілецькі колони, що посувалися вулицями. Дивився різно, залежно від того, чиїми очима: гордо — українськими, невдоволено — польськими, підбадьорююче — жидівськими. Але в усіх очах, які супроводжували стрільців, відбивався певний неспокій і острах. Щоправда, толкували собі всі відмарш стрільців як звичайне пересунення новобранців, але чому саме нині пересували їх, не за тиждень чи два… Видно, Львів був у небезпеці, видно, поголоски про успіхи москалів були правдиві і загального характеру…
На тротуарах вулиць, якими проходили стрільці, стояла збитою масою публіка.
— Славно! Славно! — підносилися українські оклики.
— Віват! — десь-не-десь покрикували жиди.
А відпровадивши оком стрілецькі сотні, очі всіх мимоволі летіли в сторону сходу…
Головний двірець виглядав, мов вулий, якого обсіли бджоли. Тут щойно видно було розміри паніки, яка охопила велике місто. Тисячі народу товпилось біля входів, щоби продертися на перон. Поліція і військо вдержувало лад, але тяжко було вдержати його. Все перлося нестримно наперед, кричало і сварилося. Одна думка, одно бажання товклося в голосі: якнайшвидше до потягу і якнайдальше від Львова! Одним неподібні були львівські втікачі до провінціональних: не мали тієї маси клунків, що тамті.
Стрільці минули львівських утікачів і помарширували на вантажний двірець. Там мали сідати на потяг. Але сідати не прийшлось так швидко. З потягу чи потягів, призначених для стрільців, не було ще й сліду. По рейках снувалися паротяги, щось перевозили, щось лучили і ані в гадці не мали готувати вагони для стрільців.
Сотні задержались біля шляхів і поклались покотом на землі. Коли прийдуть вагони, ніхто не знав і ніхто тим не турбувався. Команда вже про все подбає. А тимчасом незле було полежати, хоч і на спеці. Ніхто не звертав більшої уваги на убрання, кожний з певного роду погордою дивився на свій цивільний одяг, який тільки тому ще теліпався на тілі, що не було поки що стрілецьких одностроїв.
Дідушкова сотня ціла вже лежала на землі. Тільки один, Василевич, відомий чепурун, стояв, як бузько, і не рішався навіть сісти.
— Сідай, сідай, Іванку, — підсміхався з нього товариш. — Недовго будеш парадувати в тій своїй гардеробі. Віддаш до магазину, і хто зна, чи коли побачиш його.
— Маєш рацію! — відповів зрезиґновано Василевич і почав розглядатися за місцем.
Потім витягнув з кишені хусточку, постелив на камінь і обережно сів. Всі засміялися, а стрілець Качур встав, витягнув з кишені часопис і підійшов до Василевича.
— Прошу, возьміть, — простягнув до нього руку. — Шкода хусточки, поваляється. Підложіть під хусточку часопис, а під штани — хусточку, то все буде чисте.