Зварич знову довший час мусив придивлятися, заки признав, що це також стрілкиня. Дівчата завважали, що на них дивляться, мов на чудо, і відвертались та хмурились, прибираючи рівночасно якнайбільш «мужеську» поставу. Але й хлопцям з гаївської сотні вже було забагато тих оглядин, бо один визвірився на Качура:
— Чого так витріщуєте очі, товаришу?! Згубили ви тут що?
Качур прижмурив одно око і їдко всміхнувся.
— Десь мені жінка втекла. Може, часом, є в вашій сотні!?
Стрілець на ті слова зробив таку міну, що Качур уважав за відповідне вицофатися, що виконав хоч і швидко, але дуже дискретно. За ним потягнулася і решта цікавих, і площа перед сотнею з Гаїв опустіла. Дідушківці були трохи заздрісні на неї (бо і в бою була, і правдиві кріси має, і ціла омундирована), але цю заздрість покривали як могли.
— Овва! — говорив один. — Дали їм мундури та й мають.
— І кріси дали, — докидав другий.
— Не штука битися, як мають такі кріси, — філософував третій.
— Але фізично наша сотня ліпша.
— І жінок нема.
— Зате хвальків нівроку, — сказав спересердя «вуйко» і закінчив розмову.
Заїхав нарешті стрілецький потяг. Старі, чорт зна звідки вигребані вагони, з повириваними дошками і обдряпані з краски. Тільки напис: «6 Pferde, oder 40 Mann»[2] — виднів на кожнім вагоні. Паротяг теж старозавітний, мов перероблений з самовара. Але кінець кінцем потяг був і можна було ним їхати.
Сотні за сотнями підходили до вагонів і займали їх по рецепті: сорок людей на один вагон. Але ця рецепта була тільки до якогось часу. Показалося, що не стане вагонів, і треба було святе військове правило змінити. Замість по сорок, пішло на один вагон по шістдесят. Хоч як Дідушкова сотня протестувала проти цього, не помогло. Обставини були сильніші навіть від неї.
Качур, нарікаючи на залізничні порядки, дописав крейдою до «40 Маnn» ще «oder 60 Schützen».[3] Було в тім багато правди… найменше дві третини стрільців не можна було ніяким робом підтягнути під рубрику «мужів», не додавши їм по кілька літ і бодай по кільканадцять волосків під ніс. В вагоні першої чети мало що не поїхало шістдесят один замість шістдесят. Ледве всі сяк-так примістилися, як з другого боку шляху вскочив досередини якийсь молоденький гімназист.
— А ви хто такий, пане товаришу? — запитався Леонтинський, весело розглядаючи новоприбулого.
— Я… я… стрілець.
— А з котрої сотні, коли вільно спитати?
Гімназист почервонівся і хвилю не знав, що відповісти.
— Я ще з жадної, але хочу до якоїсь зголоситися, — сказав нарешті.
— А чи ви часом не називаєтеся Миколка? — допитувався «вуйко».
Хлопчина підніс здивовані очі на Леонтинського, немов придивлявся, звідки «вуйко» його знає.
— Ні! — заперечив категорично. — Я не Миколка, я — Василь.
Леонтинський всміхнувся своїм добрим усміхом.
— То знаєте що, «Васильку», — сказав спокійно, — вертайте ви до своєї мами, і буде все добре. Вона тут ходила і питала за Миколкою. А думаю, в цім випадку Миколка і Василь — то одно і те саме. Гімназист стратив до решти певність себе. Великі очі облетіли по лицях стрільців і, не знайшовши для себе підмоги, заплили слізьми. Видно, були це сльози злости, не безпомічности, бо хлопчина випростувався і сказав задиркувато:
— Як ні, то ні! Не хочете мене прийняти, то я собі ще місце знайду. І таки піду до стрільців, а до мами не верну.
Заки «вуйко» зібрався на відповідь, хлопець плигнув з вагона і зник.
— Ото зіллячко! — сказав Качур, заглядаючи через двері.
— Вилупити б порядно такого. Видно, батька нема дома, — доповів хтось із кута.
— Потягнеться такий бахур, тільки клопоту наробить.
— Буде з нього добрий стрілець, — промовив поважно Леонтинський.
— Їдемо-о-о!! — закричав чийсь голос надворі. — Всідати-и-и!!
Біля вагонів заметушились. Забігали сюди й туди останні стрільці, які ще прощалися з кимсь чи так чого повилізали.
Небагато з них мало з ким прощатися. Хіба львівські, і то тільки дехто, бо невеличке число знайомих дісталося аж до потягу. Решта остала перед двірцем. Паротяг засвистав, тим разом уже востаннє, і, дихнувши глибоко, зрушив вагони з місця. Замаяли шапки, затріпались хусточки…
— Прощайте!
— Гаразд!
— До побачення!
— Гаразд! Гаразд! Гаразд!
Їхали… Паротяг бухав клубами чорного диму, а вітер ніс той дим і стелив над головами товпи перед двірцем. Разом з димом неслася і бадьора стрілецька пісня… Неслася подувом вихру, розкочувалась переливом хвилі… Стадами голубів злітала під сонце, ластівками припадала до кам’яниць… Передавала останній поздоров княжому городові…