Місто Стрий і не думало ніколи, що прийдеться йому бути тим озером, до якого влиються всі стрілецькі ріки. З усіх сторін Галичини, з усіх міст і містечок з’їхалося в ньому протягом кількох днів шістнадцять тисяч стрільців. Але на тім не кінчилося. Щодня голосилися в команді нові добровольці, щодня над’їздили нові гуртки — одні підводами, другі залізницею. Стрий виглядав як розбурхане муравлище. Тільки що ті муравлі не були однакової масти. Поруч одноманітних міських убрань — яскраві кожушки гуцулів, темні сіряки бойків, чорні кабати подоляків. Поруч «сі», «ся» і «сє» — «це», «се», «те» і «теє». Поруч тернопільських «кавунів» — станіславівські «гриси», коломийські «англійці», перемиські «каштани», бориславські «малахи». Все те трималося поки що віддільними сотнями, але ходило вже всуміш, щораз то більше відчуваючи спільноту стрілецької громади.
Як ця вся маса стрілецтва змістилася в малім Стрию — Бог один знає, але змістилася і була весела. Дідушкова сотня дістала на стоянки кілька господарств на передмістю, що тягнеться вздовж залізничного шляху. Добре, що дні випали теплі і погожі, а то невесело було б по стодолах та оборогах. Накриватись не так дуже було чим, а в декого таки зовсім нічого не було. В однім убранню до стрільців пішов. Але ніхто тим не гризся. Інша журба мулила серця дідушківців, відбирала гумор і не давала їм спати. Вони досі не мали ще правдивих військових крісів!..
— Вже заплатив би чоловік, коби тільки дістати! — нарікав Перфецький.
— Питай між жидами, — підсміхнувся Качур, — може, й де є крамничка з крісами.
— Ей, тобі жарти в голові, а я таки серйозно кажу.
— Маю вражіння, що від ранених дістав би, — піддав думку Черник.
— Не кваптеся занадто. На все є свій час! — говорив повільний і розважний «вуйко».
— Час часом, — обізвався Зварич, — а все-таки і ви не мали б нічого проти «манліхера».
— Певно, що не мав би, і ручу вам, що дадуть.
— Дадуть, але не знати коли, — гарячився Черник. — А тим часом можуть післати з отими канонами на війну.
З погордою показав на свого «верндля» і аж сплюнув з досади.
— Не плюй! — скривився Качур. — Ще не знаєш, як воно стріляє. Та ти якби його ланцом від воза набив, то півсотні москалів викосиш.
Хлопці гризлися, нарікали, нипали по місті за раненими, але крісів не знаходили.
Аж одного пополудня змінилася ситуація. Качур появився в сотні з новісіньким крісом на плечах. Ішов так гордо, немовби держав на рамені не кріс, а гетьманську булаву.
— Качур, ти де його вирвав? — кинувся до нього Перфецький.
Качур зміряв Перфецького від ніг до голови і відповів звисока:
— Передовсім, не «вирвав», а по-друге, не «його» а «їх», бо до цього кріса кажеться «ви».
— Добре-добре, але де?
Качур довго дорожився, заки зрадив дорогоцінне джерело набування крісів. На залізничнім шляху спинялися потяги з раненими. Там можна за дешеві гроші купити кріс, набої і навіть набійниці. Треба тільки чатувати на потяг і злапати його, заки від’їде.
З тієї хвилі стояла на полі сотенна стійка, про яку не знала команда, і стерегла шляху, як ока в голові. Ще того самого дня сотня дочекалася потягу з раненими. Все, що жило, побігло на залізничний шлях по кріси. Стрільці кинулись до вагонів, і почався оригінальний торг. Австрійські вояки спершу не второпали, в чім річ, і в першій хвилі дехто з них навіть задурно подарував кріс чи набійниці. Але, зорієнтувавшись, що мають перед собою якихсь диваків, почали ставити чимраз вищі ціни. Спочатку по п’ять, по вісім, а далі й по десять корон за кріс. Зварич попав на вагон зі старшинами. Зараз біля дверей сидів якийсь старий отаман з раненою ногою. Черевик на нозі був розрізаний, а потім зв’язаний дротом.
— Що ви собі бажаєте? — спитав суворо Зварича.
Зварич на хвилю зніяковів.
— Хочу купити кріс! — сказав несміло.
— Купити?! А ви хто?
— Я Український січовий стрілець! Доброволець воєнний…
Лице отамана випогодилось, а під сивими вусами заграла співчуваюча усмішка.
— Купують кріси! — звернувся до якогось поручика з перев’язаною рукою.
— Нечуване!
— Капітальне!
А обертаючись до Зварича:
— Ну-ну, купуйте, — сказав сміючись, — тільки шануйте його і не стратьте!
Зварич одним скоком опинився біля другого вагона і за пару хвиль був уже щасливим власником нового кріса. Правда, заплатив за нього десять корон, але дістав ще набійниці, і то майже повні набоїв. Що значило для нього десять корон? Адже має ще неруханих п’ятдесят, які дістав від старого радника Полоза. Придадуться. Може, ще прийдеться й однострій купувати?!.