— Гарний ліс! — похвалив дід Федорій. — Густий і грубий. То ж то на війні велика поміч. Зайдеш чи заїдеш у нього, то мов у Бога за пазухою. Видиш усіх, а тебе ніхто.
— І вогонь можна розікласти, — догадувався Зварич.
— Можна, як ворог далеко. Треба вважати, щоб диму не було.
Як на потвердження дідових слів, зараз за скрутом блиснула на них мідяним оком ватра.
Якісь постаті сіріли біля вогню, а далі бовваніли коні і високі вози.
— Войсько! — шепнув дід Федорій і не знать чого звільнив їзди.
Під’їхали ближче. На малій прогалині спочивав військовий обоз. Рівними рядами стояли тяжкі обозні вози, накриті зверху полотняними будами. Понад шлях, по ровах і галявах, паслися коні на припонах. Осторонь від возів димилась похідна кухня, а трохи далі, під самою стіною лісу, горіла ватра.
Обоз уже пробурхався зі сну. Вояки крутилися коло возів, дехто мився, поливаючи руки водою з казанка. При кухні стояв кухар у білім фартуху і, як звичайно кухар, воркотів щось без уговку.
Зварич був певний того, що їх зараз задержать і будуть розпитувати, хто вони такі, звідки і куди їдуть. Приготовився вже заздалегідь на те і витягнув свою стрілецьку виказку.
Але, на диво, ніхто їх не спиняв і не питав. Вояки дивились цікаво в їх сторону, підхопили навіть ближче, та воза не здержували. Тільки якийсь вістун, що стояв на дорозі, почав з ними балачку, але якоюсь такою мовою, що Зварич не міг розпізнати, яка це.
— Таліянець! — пояснив дід Федорій. А по хвилі надуми додав: — Або мадяр! Видно, за другим разом згадав, бо вояк радісно замахав головою.
— Маgуаr, Маgуаr! — і почав далі щось розпитувати.
Та, побачивши, що його ніхто не розуміє, зробив одиноке можливе в такім випадку: сказав тільки одно слово, а решту доповів міною:
— Russ, russ?! — запитав, показуючи головою на схід.
В свою чергу зрадів дід Федорій і, всміхаючись, потакнув:
— Ая! Русин, русин! Ми всі тут русини, — показав батогом на новобранців.
Не знав і не міг знати дід Федорій, що така відповідь коштувала пізніше тисячі галицьких русинів життя, а щонайменше — пекельні муки в тюрмах і Талергофі.
Зварич ліпше зрозумів мадяра і, як міг, пояснив йому, що Золочів не зайнятий, що австрійські війська б’ються над границею.
Мадяр, видимо, вспокоївся і без дальшої балачки обернувся до них плечима та пішов до своїх.
Віз із новобранцями покотився далі і, як тільки минули обоз, дід Федорій затяв коні, і вони побігли трухцем.
— Ви, пане Федорій, не зрозуміли! — обізвався Зварич. — Вояк не питався про нас, а про москалів.
— Як то? Питався: русин, та й я казав, що так.
— Не русин, а рус, то по-німецьки значить — москаль, росіянин.
Дід Федір зробив таку міну — мовляв: може, твоя правда, а може, й моя, і мовчки цвігнув батогом по конях.
Виїхали з лісу і зблизилися до першого села за Бужанами. Село розсілось на горбі, і коні, під’їжджаючи до нього, звільнили бігу. Щойно тепер побачили бужанці те, про що зовсім забули.
Побачили втікачів.
Під селом, на стернях, стояли попри дорогу вози, наладовані всякою всячиною, при дишлях дрімали покулені коні, а під возами спали їхні господарі.
Порозбивані на гуртки, творили втікачі кілька таборів, зовсім не подібних на циганські, бо не було ні шатер, ні кочівного порядку. Просто заїздили, де хто попав, і там ставали на ніч.
— Десь ті самі, що ми їх за Золочевом здибали, — обізвався один з хлопців.
— Хто здибав? — недочув дід Федорій.
— Ми. Як з Василем учора до Золочева їздили.
— От біда! — зітхав дід Федорій. — Коби хоч москаль далі не пхався, бо народ вигине, як муха.
— Мені здається, що не попхається вже далі, — заговорив Зварич. — Наші, кажуть, навмисне пускають москалів, щоби потім замкнути їм дорогу.
— Може бути, — згодився дід Федорій, — вже то наше войсько не від паради, а москаль не прусс.
— Але зате в москаля війська — як трави, — сказав Склярський.
Дід Федорій сумно хитнув головою:
— Правда. Як трави…
Та по хвилі знайшов на те раду:
— Але тяжко, аби в нього такі гармати були, як у прусса, а прусс іде з нашим.
Під’їхали ближче до втікачів. Табори вже побудились, люди снувалися біля возів без ціли — звичайно, як не в себе дома. Ніде не видно було вогню, бо, здається, ніхто не думав оставатися довше. На день, на два стане хліба, масла і кислих огірків, а там і додому назад. Коби тільки переждати час, поки австрійці не проженуть москалів на чотири вітри.