— Таж карту мав!? — дивувалися хлопці.
— Що карта! Карта на війні не дуже поможе.
— Ох, ті селяни, ті москвофіли, — кінчив він своє оповідання.
Німчисько виговорився, наївся і поманджав кудись. Набійниць не мав, а кріса ніяк не хотів продати. Думав, видно, що це його оборонить перед евентуальним закидом утечі. За невеселими вістками з фронту почали появлятися і непокоючі вістки про стрілецтво. Десь-хтось приніс, що австрійське командування не хоче годитися на стільки стрільців і що, ймовірно, деякі вернуться назад додому.
— Не вірю в те, — говорив сотенний писар Горобець. — Австрія не така дурна, щоб викликувати невдоволення між українцями.
— І позбуватися найменше одного полку, — казав Черник.
Але «вуйко» Леонтинський був інакшого погляду.
— Хто знає, панове, чия в тім рука… Можливо, що декому ми невигідні, коли нас багато. Можливо… Все можливо…
І, попакуючи люльку, снував далі свої думки:
— Шіснайцять тисяч — то не жарт! Чотири добрі полки, дві бригади, дивізія… Возьмім поляків. їм не дуже-то приємно було б, коли б українці виставили більше добровольців, як вони.
— Куди ж тоді подіються ті, які вже не можуть вернути додому?! — вмішався Зварич.
— Їм то в голові.
— А мене якби не прийняли, то я на власну руку буду воювати, — обізвався Качур. — Кріс маю, набої маю, залізу в якийсь ліс і так, як на засідці: що москаль покаже ніс, а я — цок!
— І до торби, — докінчив Перфецький, сміючись.
— А як москаль покаже не ніс, а ногу? — запитався Зварич.
— Ей, ви зараз чіпляєтесь за слова. Я говорю серйозно.
— І ми серйозно приймаємо, — заявив з комічною повагою «вуйко». — Але не забудьте, товаришу, про газети. Вони вам дуже в небезпеці придадуться.
Побитий Качур зрезиґнував з дальших планів, і розмова знову вертала на поважний шлях.
— Я тільки одно кажу, — говорив Черник. — Щоби там не знаю що було, я від стрільців не піду. Мусять згодитися, хоч би не хотіли.
— Про нашу сотню нема мови, — заявив авторитетно сотенний писар. — Ми є еліта, прошу не забувати, і хто як хто, але наша сотня напевно остане.
«Вуйко» моргнув весело оком і вклонився в сторону сотенного достойника.
— Як пан сотенний писар так кажуть, то так і буде.
— Вуйку, дайте собі спокій з тими китайськими чемностями, — обрушився Горобець.
— А що ж я такого сказав? — удавав здивованого Леонтинський. — Я тільки поважаю владу.
Горобець був задобрий хлопець, щоби направду образитися. Спеціально до старшого віком «вуйка» відносився з поважанням і не раз сам сміявся, коли Леонтинський легенько покепковував з нього. Щодо других, то хоч сотенний писар і хотів задержувати повагу та достоїнство свойого уряду, не. все йому те вдавалося. Одноліток і гімназійний товариш більшості стрільців Дідушкової сотні міг тільки в службі числити на їхній послух. Поза службою ставав рівнорядним товаришем, якому не прислугували більші права від інших. А що любив не раз щось авторитетно заявляти, то й діставалося йому тоді від товаришів за переступлення неписаних законів сотні.
Дискусії на стрілецькі теми провадилися в сотні повсякчасно, коли тільки була вільна хвиля. За обідом і за вечерею, між ранішніми й пополудневими вправами, а найбільше по стодолах та оборогах перед сном. Кожний день приносив якусь поголоску, якусь новину, якусь радісну чи сумну вістку. Це все йшло під дискусію, і майже ніколи не кінчилася ця дискусія песимістично. Молоді, здорові і веселі хлопці сподівалися більше, як могли дати обставини, і судили людей легше, як вони були варті.