Одного дня розійшлася чутка, що стрільці мають зложити присягу Австрії. Хлопці обурювалися тим.
— Звідки? Яким правом? Або ми йдемо служити Австрії?!
— Ми присягали українському народови!
— Що з нас хочуть робити? Австрійських ополченців?!..
— Коли ми присягнемо, то одного дня розв’яжуть стрільців, а нас розженуть по полках!
— Не будемо присягати! Або нехай годяться, щоби йшли на війну так, або розійдемось додому.
Але такі думки виринали тільки спочатку. Коли хлопці глибше над тим застановилися, то справа почала набирати інакшого вигляду.
— Що ж буде, як ми розійдемось. Невже ж тим що-небудь осягнемо?!
— Може, навіть і дехто бажав би собі, щоби стрільці зникли. Тоді весь нарід можна було б підтягнути під рубрику зрадників і московських запроданців…
— А всі ті цілі, задля яких зібралися стрільці… Чи нескладання присяги варте було того, щоб раз на все понехати їх?!
І сотня рішила присягати… Прийшов 2 вересень 1914 року — важний день у стрілецькій історії. В тім дні довідалися всі офіціально з уст головного команданта, що стрільців має бути тільки 2500. Болюча ця вістка громом ударила між стрілецькі ради. Тринадцять тисяч п’ятсот хлопців мало вернутися додому. Стрільці не винили за це Австрії і її уряду, але поляків. Змалку виховані в тім переконанню, що Австрія рада б нам усе зробити, тільки поляки не дають, — і тепер вхопилися цього. Тим дасться пояснити, що й цей удар не розбив стрільців.
Головний командант мав на площі промову. Говорив, що одна ціль стрілецтва — йти визволяти і освідомлювати російських українців — відсунена в далеку будучину. Поки що ворог сам іде вперед і нищить по дорозі все, що тільки пахне українством. Остається нам тільки боротьба зі зброєю в руках, боротьба в обороні загроженої Галичини. Австрійське командування позволило тільки на 2500 стрільців. Ні заходи парламентарної репрезентації, ні його власні не мали успіху. Хто рішається на все найгірше, — кінчив командант, — хто твердо постановив витривати до кінця і ясно здає собі справу з наслідків своєї постанови, нехай зголошується добровільно. Ті, які хочуть іти додому, стануть наліво, ті, які на війну, — направо.
Понура тиша залягла майдан, на якому зібралися стрільці. Хлопці, звісивши голови, стояли мовчазні і прибиті. Кожний з них мав вирішити справу, не тільки особисту. Як же вирішити її?!.. Почалося від першої сотні. На запит, хто голоситься до стрільців, ціла сотня, як один муж, перейшла направо. За першою пішла друга, третя, десята. Добровільний поділ завів, прийшлося рішати наказом. Вибрано найліпші стрілецькі сотні, а решта мала вернути до своїх сіл і міст. Але й це не так легко було перевести.
До головного команданта підійшов гурт хлопців. Попереду якийсь молодий інтелігент.
— Пане головний командант, — сказав провідник, салютуючи до спортової шапки. — Прошу слухняно прийняти нас до стрільців.
— Не можу, пане товаришу, нема вже місця.
— Що ж ми зробимо з собою. Ми з Тернопільщини, а там уже москалі. Як нам тепер вертатися?
Командант глянув на тернопільців. Самі гарні, рослі хлопці. Прекрасний військовий матеріал! Стоять ось тут перед ним і просяться на війну. Але чи тільки вони?! Куди не поведе зором, усюди стрічає ту саму просьбу з очах.
— Добре! — обізвався врешті до тернопільців. — Зголоситися в канцелярії, і підете з нами.
Роз’яснилися обличчя, засвітилися очі, гурток проскрибованих вернув назад до стрільців… Тим часом по сотнях ішли дивні торги. Торгувалися хлопці за участь у війні. Багато інтелігентів: студентів і гімназистів, які не попали до вибраних, намовляли тепер декого, щоб замінятися за місце.
— Товаришу, — просив якийсь гімназист сільського хлопця, — чи вам так на тім залежить, щоб іти на війну?
— А вам залежить?
— Бачите… я… мені також не залежить, але я мушу. Я з-під Бродів, і не можу вже додому вернутися. А ви з яких сторін?
— Я зі Стрийщини!
— Ну, то ви можете безпечно вертатися. Пощо вам пхатися. Війна не знати коли скінчиться, а все-таки ліпше вдома, як де. Я сам якби міг…
Бідний гімназист брехав, що на язик налізло, щоб тільки намовити хлопця до заміни. Врешті намовив, і щасливий станув на його місце. Зварич побіг між золочівців довідатися, як його односельці рішилися. Приємно йому було, що ні один з них не хотів вертати до Бужан. З золочівського відділу загалом дуже мало відступило. Зате трапився там випадок, здається, одинокий на всі сотні, не тільки стрілецькі, але цілого світу…
Один стрілець купив від другого місце в сотні, з правом іти на війну і евентуально бути забитим. Продавцем був маломістечковий купчик, що під впливом надмірного романтизму пішов до стрільців, а покупцем — учень торговельної школи, що під впливом купецьких наук навчився купувати романтику за гроші.