Скільки-то ще було таких, які були б купили право йти на війну?!.. Тисячі молодих хлопців, що рвалися до рідного війська, що днями і ночами марширували до Стрия, тепер стояли сумні, забуті, принижені… Навіть надії ніхто їм не подав, що колись, може, зміниться, може, побільшиться число стрільців і вони знову вернуть у ряди. Дивилися з заздрістю на тих, яким усміхнулася доля, на тих, які знайшлися між вибраними.
Дві тисячі п’ятсот стрільців відходило з майдану на стоянки, тринадцять тисяч п’ятсот розходилося зі Стрия домів.
Бувають хвилі, коли пора року видається найкращою, найповнішою. Щедрою рукою розкидає усі свої нагромаджені скарби, стає перед очима в усій своїй красі і принадності. Немов хоче навіки вбитися в тямку, оставити по собі ясний, невмирущий спомин.
Кінчався серпень. Миналося літо, а на чергу приходила химерна, злослива осінь. І літо, щоби не зійти безпам’ятно зі сцени, пристрасним рухом роздерло на собі шати і блиснуло розкішним, божеським тілом. Над Стриєм стояла пізнолітня ніч… На темне склепіння неба викотився повний червоний місяць, як стиглий кавун. Викотився і станув непорушно серед безмежної блакиті. Задивилася земля на небо і собі знерухоміла. Вітри поклалися, не дихаючи навіть, завмерла трава, застигли в любовнім екстазі квіти, закаменіли в німій молитві дерева, витягнувши високо до небес руки. Одна тільки срібна мережка місячного сяйва тремтіла на землі і розливалися пахощі матіоли. Парна серпнева ніч протягалася ліниво, як кітка, прижмурювала очі і пашіла пожадливістю незаспокоєної жажди.
У таку ніч не спалося стрільцям. Затісно було в будинках, задушно було в грудях. Ніч кликала, манила, ніч тягнула до себе. І йшли до неї хлопці, як до любки, і поринали в ній, як у бездонній тоні. Не спалося у таку ніч і Зваричеві. Завтра назначено від’їзд у далекі, невідомі сторони. Нині ще тут, на своїй рідній землі… Завтра, може, закриють хмари блакить неба, збудяться вітри, розколишуться дерева, зашумить дощ. Нині погідно і тихо… Пішов без ціли поміж садами. Чи ж треба ціли в таку ніч?! Вистане повна грудь нез’ясованих бажань… Далеко, десь на другім кінці міста, співали стрільці. Разом з пахощами квітів прилинула до Зварича пісня…
Розгулявся молодець за синім Дунаєм… Десь така сама ніч стояла над дунайським гирлом. Десь так само мовчали дерева і пахли квіти. Хоч груди давив жаль за покиненою Україною, хоч прийшлося і під турком жити — гуляє молодець. Але коли поглянув на другий бік ріки, не видержало серце…
Кричить, гукає на перевізника, хоч знає, що даремні зусилля. Другий бік Дунаю обставили московські сторожі. Не пускають.
Збанувало козацьке серце за рідною землею. На вигнанню, серед чужих і на чужій службі проходять літа, і кінця їм не видно. А там, у ріднім краю, кохана дівчина остала, сльози виплакала, очі видивила, милого дожидаючи.
Безвільно сперся Зварич на пліт і заслухався в пісню. Гей! Йому такого перевізника! Щоб перевіз по синіх водах ген далеко на схід, хоч раз на Бужани подивитися. Не так на Бужани…
Збудила його з задуми якась розмова. Дві постаті, що нахилені до себе сиділи на лавочці під грушею. Видно, теж слухали мовчки пісні, бо Зварич щойно тепер їх запримітив. Дівчина і хлопець.
— Хоч раз подивлюся, — повторив хлопець слова пісні і нахилив голівку дівчини під місячне сяйво.
Дівчина засміялася крізь сльози.
— Тобі жарти в голові, а я…
— А ти знов плакати хочеш.
Хлопець пригорнув назад голівку, а дівчина притулилась до нього і скаржилась, як мала дитина.
— Так-так… Ви всі такі хлопці: не плач… Підеш завтра хто зна куди і доки, а я тут сама лишуся…
— Що ж зробити, дитино! — зітхнув хлопець. — Така вже стрілецька доля… Але ми знову вернемо, чого ж журитися?
— Вернете, але не знати коли…
— І не знати хто? — кинув необережно…
Як розсипане намисто, бризнули дівочі сльози.
— Я не хочу… Ти мусиш вернути… Що я без тебе… — захлипала і судорожно водила руками по його раменах.
— Любочко, успокійся, не плач! — утихомирював хлопець. — Не випадає так за стрільцем плакати.