Думав, що тим віджене від неї чорні думки. Але дівчина ще більш розхлипалася.
— Я знаю, завтра не можна мені плакати… Але нині… ніхто не видить… нехай хоч виплачуся.
Стихло під грушею. Мовчав хлопець, і тихенько на його грудях плакала дівчина. Тіниста груша схилялася над ними і обтулювала молодят шовковим листям… Нараз хлопець стрепенувся, немов скинув з себе тягар.
— Кохана! — сказав ясним, бадьорим голосом. — Чого нам думати про завтра?! Чого журитися про те, що буде? Нині наше! — і почав зціловувати сльози з коханих очей.
Спершу дівчина тільки безвільно піддавалася пестощам. Лежала мліло в раменах хлопця, час до часу схлипуючи, як дитина крізь сон. А далі й вона збудилася. Випростувалась і відкинула назад голову, аж коси розсипались по плечах. Хвилю дивилася в лице хлопця, а потім швидким рухом обплела його шию руками і впилася устами в його уста.
Зварич щойно тепер усвідомив собі, що підслухує, і застидався сам себе. Легесенько, щоб не сполошити тиші, щоб не налякати коханців, відсунувся від плота. Перекрадаючись від сутінка до сутінка, почув за собою, а може, тільки здавалося, що почув, притишений, кипучий шепіт дівчини:
— Нині твоє, коханий!..
Може, це був витвір його уяви, може, шелест його кроків, а може, вітрець шевельнув спросоння бадиллям малин?.. А може, й сказала!?.. Над Стриєм стояла пізнолітня ніч…
Галичино рідна! Краю вузеньких нивок і польських доріг! Не раз твоїм синам виривається терпке слово на твою адресу. Не раз у мріях покидають вони тебе і йдуть у кращі, щасливі сторони шукати ліпшої долі.
Але коли справді при йдеться покидати тебе, коли вже покажеться граничний стовп, тоді з сердець твоїх синів обривається кровавий шматок і падає ще на цім боці. Ніколи вже той шматок не наросте на серці, ніколи не загоїться рана. З кожного місця і в кожній порі летять до тебе думки твоїх синів і припадають до вузеньких нивок, як до матірних грудей. Бо велика їхня любов до тебе, Галичино, краю химерного підсоння і незавидної долі.
Коли по цілонічній сльоті погідний ранок позолотив стрілецький потяг, то стрільці вже були без отого шматка серця, яке остало по тамтім боці Карпат, у Галичині. Ніччю проїздили границю. Продряхлі від гірського холоду і дрібного дощу, набиті, як селедці, по вагонах і помістницях, не знали певно, де ця границя. Але відчули її, бо шматки сердець почали густо падати на залізничний шлях. Три тисячі стрільців переїхало Карпати. Хоч дозвіл був тільки на дві з половиною тисячі, п’ятсот хлопців таки втиснулися між вибраних і поїхали на війну.
Стрілецький потяг з’їжджав у закарпатську рівнину. Перед очима, куди оком засягнути, простягнулася залита сонцем країна. З мадярських пушт віяв теплий вітер і грів, і сушив, і веселіші думи навівав. Примовкло було стрілецьке братство під час холодної ночі. Ще по критих вагонах то хоч розмови якийсь час ішли, але на помістницях то й говорити було зимно. Ховав кожний голову в ковнір, глибоко, як тільки міг. Тулитися до себе не потребували, бо й так творили непролазну гущу. Тому в отвертих вагонах стрільці помокли тільки на плечах, бо, притиснені один до другого, не пропустили дощу.
Вагон, у якім їхав Зварич, був критий, і хлопець принайменше не змок, хоч і дзвонив зубами від холоду. Цілу ніч ока не зажмурив. Притиснений у куті, сидів, підобгавши під себе ноги, і думав порваними образами, перескакуючи від стрільців до гімназії, від гімназії до Бужан, від Городюків до Керницьких. Одно, що заєдно трималося кожного образу, — це Наталка. Де вона тепер?! Що з нею діється?! Москалі напевно вже в Бужанах. Може, втекла куди, а може… Не докінчував страшної думки, відганяв її від себе, а вона, як настирлива муха, вертала знову і бзеніла над вухом. Молода дівчина тільки з мамою. Півдика солдатня вривається до хати, рабує, плюндрує і… Ні! Як можна щось такого припускати!? Дядьки зі старою Керницькою щось уже там вирадили.
— Границю переїжджаємо! — збудив його з задуми чийсь голос.
Зварич не біг бачити її. Але відчув, відчув болюче, як і другі. Ось лишається за ним рідний край, ось покидає все, що в тім краю було йому близьке і дороге. їде серед, темної ночі в далекі, незнані сторони, на незнану судьбу. Щойно перша станція за Карпатами, Воловець, перервала одноманітність їзди і принесла розвагу.
В Воловці дістали хлопці сніданок. Рух, погідний день і веселе сонце розпогодили трохи захмарені обличчя. Заметушились стрільці, забігали попри вагони, хто за знайомими, а хто так, щоб загрітися. Розтаяли язики, і полилися перекликування, запити, оклики.