Але передовсім помогла тут тепла кава. Військова кава не має в собі якихсь незвичайних складників, але зате має таємний дар привертати гумор воякові. Коли заков’язне тіло і згорбиться душа, тоді немає стриму для розпучливих дум. Кожна небезпека виглядає на безвихідне положення, недобра поголоска — на злагіднену правду, кожний неуспіх — на трагічне призначення. Але коли продряхлий вояк нап’ється гарячої кави, тоді дужчає тіло і простується душа, і все йому виглядає навпаки — як перед тим. В Зваричевім вагоні перший Качур перервав гнітючий настрій.
— На дідька я буду журитися тим усім. От кава є, — і почав витягати горня з наплечника.
— Маєш рацію, — сказав Черник і собі став вимивати посудину на каву.
А при шляху, на сіножаті, вже парували величезні казани, покрикували кухарі і увихалися дежурні, доглядаючи за порядком. Хлопці ставали в чергу і підступали помалу до казана. Перший раз нині смакувала кава Зваричеві. Випив її, не думаючи про те, що вона ні ароматна, ні солодка. Головна річ — що гаряча і досить її було.
— Беріть, хлопці, багато, бо нині останній раз на снідання кава! — вигукнув Качур.
— А завтра що?
— Гріте вино з цинамоном! Не бачиш винниць на долах?
— Та то кукурудзи! — сміявся Зварич.
— Кукурудзи своїм порядком, а винниці своїм.
— Качур, а може, там і салямі росте? — обізвався «вуйко» Леонтинський.
Качур прижмурив одно око і солодко всміхнувся до Леонтинського.
— Вам, вуйку, нащо салямі? Ви свої зуби на галицькій ковбасі з’їли, салямі тверде, не вкусите.
— А ти все-таки подивися, — звернувся до Качура Зварич. — Може, таки справді вистає яке салямі з-поміж кукурудзи.
— Передовсім, молодий приятелю, — почав поважно Качур, — салямі не росте так, як лопух або ти, але його робиться з ослячого м’яса. І тому…
— Ви не повинні були сюди їхати, — докінчив за нього і на його адресу «вуйко».
Качур уважав за відповідне змінити тему. Тим легше міг це зробити, що, власне, прийшла на нього черга брати каву.
— Не бійтеся, товаришу кухар, не перелиєте.
Кухар глипнув на нього спідлоба.
— «Не бійтеся»… А як потім не стане?!
— То я віддам!
— Дякую за приємність, — втрутив котрийсь. — Твоє горня щось не має апетитного вигляду.
— Але зате його власник має апетит, — додав другий.
— Вчепіться вже раз когось іншого, — відповів їм Качур, таскаючи своє об’ємисте горня, повне кави.
Снідання було роздане, казани назад висаджені до вагона, але потяг далі стояв непорушно на станції. Минали години за годинами, сонце щораз то вище підпливало, а від’їзду не було. Зате щокільканадцять хвиль їхали інші потяги то в одну, то в другу сторону. Військо, гармати, обози, муніція, харчі. Що їхало на захід, то було призначене на Сербію, що на схід — ішло проти Росії.
Врешті під полудень рушив і стрілецький потяг та покотився на доли. Стрільці цікаво розглядалися по околиці, що нічим не нагадувала Галичини, хіба тими Карпатами, яких оставили за собою. Величезні поля кукурудз тягнулися по обох боках шляху, десь-не-десь попереривані стернею зжатого збіжжя. Із кукурудзяних лісів то тут, то там виглянуло закарпатське село і знову сховалося в них. Тільки святиня, більше схожа на костел, як на церкву, ще довго придивлялася стрільцям, заки й собі сховала голову вниз.
Під’їздили до столиці Закарпаття, до Мукачева, а ще досі не чули українського слова. По залізничних станціях гула тільки мадярська мова, а наша, видно, скривалася між кукурудзами. Виднів здалеку мукачівський замок на високій горі, ще Васильком Коріатовичем заложений. Свідок нашої величі і безсилля. Мадярський орел гніздивсь на нім, вигнавши недотепного лева. Сів собі саме на обеліску і, розправивши крила, супився на українське військо, яке по століттях під’їздило до замку.
В Мукачеві на станції знову не можна було з ніким розмовитись по-українськи.
— Прокляття чисте, — нарікали хлопці, — до кого не звернись, то він тобі «нем ту дум» і «нем ту дум».
Ледве німецький часопис дістали. «Pester Loyd». А там стояло чорне на білім:
«Наші війська з тактичних причин покинули 3 вересня 1914 року місто Львів, завдавши ворогові діймаючі втрати».
Значить, саме тоді, коли стрільці вибиралися зі Стрия, впав Львів… Чогось ця вістка не зробила на стрільцях більшого враження. Чи тому, що привикли вже були до побід москалів, чи, може, вірили в хвилевість австрійських невдач, чи, може, тому, що самі вже були поза Галичиною. Тільки й чути було між хлопцями:
— Ого! Моє село вже під москалями.
— І моє також.
— Не знати, як моє?!