— А твоє де?
— Коло Рогатина.
— Ого!
Десь хтось зітхнув, десь хтось закляв, але довших розмов на цю тему не було. Надходила остання станція їхньої дороги — Горонда. Два села — Горонда і Страбичево (яке чогось мадяри перезвали на Мезев-Теребеш), були призначені на стоянки для стрільців.
Сонце скочувалось уже за обрій, як доїхали до ціли. Маленька станційка стряслась від гомону українських пісень, яких ще, може, й ніколи не чула. Після виїзду з Галичини стрільці другий раз отеє заспівали. В Мукачеві співали зі злости на мадярів, а тут — з патріотизму.
— Ов, бачите, і делегація по нас вийшла, — сказав Качур, показуючи на гурток селян.
— Відки знаєш? Може, то мадяри, — сумнівався Зварич. — Дивися, як вони кожухи носять: вовною наверх.
— Які мадяри! То наші люди, по носах пізнати.
І щоб впевнити себе і других, запитав першого з краю.
— Ґаздо! А далеко звідси до Горонди?
Селянин якось зачудовано глянув на Качура і довгу хвилю не відповідав.
— Щось ваша, Качур, носова теорія не справджується, — сказав Леонтинський.
Але Качур не помилявся. Селянин витягнув коротеньку люльку з рота і відповів:
— Ніт, недалеко. Лем так маленько путьом-та й будете. А ви што, катуни?!
В свою чергу Качур замовк і не знав, що відповісти.
— Катуни!.. Що він таке хоче? — бурмотів під носом.
— Може, то від слова: катувати! — кепкував хтось півголосом.
— Що то таке катуни, ґаздо? — запитав Качур селянина.
— Такі, што йдут на войну.
— Ага, військо! Так, ми катуни, катуни.
— А до Мезев-Теребеш далеко? — запитав хтось другий.
Селянин знову так само зачудовано глянув на питаючого, але вже швидше відповів:
— Ніт. Тот сам путь, што до Горонди.
— Перша сотня, висідати! — пішов по вагонах наказ, і розмова з селянами перервалася.
Стрільці висипалися з вагонів і уставлялися в лаву. Сотенний писар Горобець почав урядування. З величезною книгою станув перед сотнею і відчитав назвиська стрільців. Зголосив командантові сотні, що нікого не бракувало, а замовчав, що двадцять було більше. Те саме діялося й по других сотнях, сотні висідали, сотенні писарі стверджували надвишку. Потім сотня за сотнею рушила битим шляхом, до місця свого призначення. Одні — до Горонди, другі — до Страбичева.
Великий, як решето, місяць освічував стрільцям дорогу, а спілі кукурудзи кланялися їм і шептали привіти. Здалеку нерівними хвилями долітала до них пісня. Якась незвичайна, нечувана. Бадьора і сумна, ніжна і пристрасна. Не наша. За селом співали тамтешні хлопці по-мадярськи…
Була неділя. Скінчилася відправа в страбичівськіи церкві, і народ висипався на цвинтар. А на цвинтарі людей, як на Великдень. Ледве частина страбичівців дісталася нині до церкви, бо багато місця забрали стрільці. Майже ціла Дідушкова сотня була тут: одні — з душевної потреби, другі — з цікавости. Страбичівські ґазди не дуже тим журилися. Видно, ніколи занадто не перлися всередину, бо, як тільки прийшли, обсіли довкола церкву і балакали про свої клопоти та розказували новини. Дехто навіть люлечку закурив, щоб легше дослухати відправу до кінця та щоб не нудилося при цім.
Стрільці виходили з церкви і собі ставали гуртками. Придивлялися до всього, а навіть устрявали в балачку з тутешніми. Народ пильно ловив кожне їхнє слово і з дива не виходив. Як же ж так?! Декотрі й на панів виглядають, а «по-руськи» чешуть, не встидаються. Як звичайно, інтелігенти більше були несмілі. Не знали, від чого починати. Але сільські хлопці швидко знайомилися, заводили балачки і… агітували.
Саме з церкви вийшов священик і простував крізь цвинтар додому. Качур, що теж був під церквою, нечайно відірвався від гурту і підступив до духовника.
— Вибачте, отче духовнику, — сказав, чемно кланяючись, — я на хвилинку.
Народ умить окружив їх обидвох.
— Што такого? — запитав непривітно священик.
— Чому ви говорите проповіди по-мадярськи?!
— Што мовите? — не вірив власним вухам священик.
Качур прибрав якнайбільше скромний вигляд і повторив своє питання.
— А як же?! — здивувався священик.
— По-нашому. Адже тут не мадяри, а руснаки!
Священик вирячив очі на Качура, хотів щось відповісти, але не знаходив слів. Мимоволі сягнув рукою до вуха, щоб не чути такої хули, і, перестрашений, просто втік з цвинтаря.
Качур остався сам у колі страбичівських селян, що з подивом гляділи на того, який у нечувано відважний спосіб боронив прав їхньої пониженої руснацької мови. Мали нову тему до балачки, хоч їм за останніх чотири дні ніколи не бракло тем. Відколи стрільці прийшли до Страбичева і Горонди, цікавих новин було досить.