— Думаю, що добре, — обізвався Зварич. — Я дивився на селян, то виглядало, що вони були дуже вдоволені з того.
«Вуйко» Леонтинський ще сумнівався.
— Побачимо, — сказав. — Ось недалеко на стоянку. Запитаємо господаря. Скрутили в свою вуличку і зайшли в садок. Незадовго вийшов до них ґазда, і сам почав про це розмову.
— Ой, бив нині злосний наш отец.
— А люди не були злосні? — запитав котрийсь.
— Люди? За што? За руську бесіду?!
— Чому ж він говорить по-мадярськи?
— Не слободно по-руськи.
— А хлопці ваші чому співають по-мадярськи?
— Не слободно!
— «Не слободно»… А якби заспівали?
— То штроф наложат. А в вас, у Польші, як?
— Та де ми, ґаздо, з Польщі? Ми з Галичини. Такі самі руснаки, як і ви.
«Вуйко» взявся до освідомлювання.
— То, бачите, так…
Виломив патичок і почав на стежці рисувати карту:
— Ось тут ви, ось тут Карпати, а тут Галичина, і в ній живе п’ять разів стільки руснаків, що під мадярами.
Ґазда водив зором за патичком «вуйка» і дивувався, аж крутив головою. А Леонтинський викладав і про школи, і про суди, і про читальні, і про все, що тільки вважав за цікаве для темного ґазди. Але коли перейшов за Збруч і почав говорити про Велику Україну, ґазда, щоправда, потакував і дивувався, але видно було, що не вірив. Де ж пак! Тридцять мільйонів руснаків! Десять разів стільки, що в Галичині, і сто разів стільки, що на Закарпаттю?! Врешті почав зівати і вкінці викрутився від викладу тим, що хоче при неділі «пак маленько» поспати.
Тільки старий ґазда зайшов у хату, вийшла в садок Анічка. Сіла собі оподалік на колодку і вдавала, що не дивиться на стрільців. Хлопці почали до неї примовляти, а вона відкидала назад слова, мов м’ячик, і пекла їх веселими чорними очима. А раз, коли від сміху аж закашлялася, то Зварич пригадав собі лемківську пісню і легенько заспівав.
Дівчина уважно слухала пісні, похиливши голову. Потім звела очі на Зварича і, навіть не кліпнувши, сказала:
— Я лем надворі кашляю, в хижі ніт.
Бризнула сміхом, як дукачами, аж хлопцям мурашки поза плечі пішли, та знялася з місця і понеслась напопереки через сад, через перелаз, до сусіда. Хлопці, як наврочені, вели за нею очима, доки не зникла серед зелені.
— Ех! — покрутив головою Склярський.
— Краща, Василю, як бужанські? — спитав Зварич.
— Краща, не краща, але більше жару має.
— Ей, дурниці вам у голові, — сказав «вуйко». — Богу дякувати, що гарна пора, то й полежати в холодку приємно.
Вивернувся горілиць і підложив руки під голову.
— Кожний вік має своє право, — зачіпав «вуйка» Качур.
Але «вуйко» не обзивався. Лінивими очима водив по безхмарній синяві закарпатського неба і задоволено пикав свою люльку. Другі хлопці і собі пішли за прикладом «вуйка». Недільна тиша залила садок. Тільки час до часу, коли зір спочив на далеких щовбах Бескиду, переривало цю тишу легеньке зітхання…
Не раз по вечірніх вправах, коли товариші розходилися по селі шукати знайомств і вражень, Зварич виходив далеко в поле, щоб бути тільки з самим собою. Сонце потопало вже в кукурудзах, стягаючи останні промені з широких піль. По зораних нивах переливався сумерк усіма красками фіолету. Тільки ген на заході палахкотіли ще кровавим золотом високі шпилі Бескиду. Зварич сідав де-небудь на рові, і всі думки, які за день намоталися довкола серця, розсновував тепер та пускав, як осіннє павутиння. А вони здіймалися вгору і летіли понад осяяні верхи Карпат, у далеке галицьке село…
Що там діється у його рідних Бужанах?! Вештаються десь по ньому москалі, б’ють, рабують, бешкети вчиняють. Стільки про їх звірства по часописах, що тяжко не вірити. За вправами та заняттями ніколи й подумати про це, але вечорами не раз зі Склярським годину-дві пожуряться обидва. Та є речі, які тільки його обходять, бо тільки його торкаються. Про це він з товаришем не говорить, а тільки з власними думками, отут, на полі, сам-один.
Дядьки остали на місці… Уявляє собі тету, як ходить з кута в кут і блідим лицем світить по кімнатах. І за нього дрожить, і за дядька боїться, і Керницькими журиться. Тільки про себе не дбає… А дядько?! Який то для нього удар, отся інвазія московська!? Він, що всіма фібрами душі ненавидів північних ворогів, тепер мусить дивитися на них, на побідників, мусить слухати їхніх наказів і терпіти наругу над усім, що в нього найсвятіше. Дядько — гарячка. Коби хоч не втратив терпцю і не наробив собі лиха. Не повинен цього робити не тільки з огляду на себе і тету, але й з огляду на Керницьких. Він же одинокий мужчина там між ними.