Пані Керницька десь у чорній розпуці. Бойовий фронт відділив її від чоловіка, а той чоловік у руках побитих австрійців. Вона, може, й на нього, на Зварича, лиха, може, й його останнього листа не читала?!.. Яку вона трагедію переживає! Ті, для яких була прихильна, забрали їй чоловіка, а ті, для яких прихильний був чоловік, може, її єдину дочку забрали?!..
Ця остання думка виводила Зварича з рівноваги. Він зривався з місця і йшов, куди очі несли, щоб утекти від тієї думки. Наталка, його Наталка, та кохана дівчина синьоока, мала б стати жертвою війни?!.. Кому ця жертва потрібна!.. Україні?.. Австрії?.. Росії?.. Нехай він згине… Адже ж йде з крісом у руці і буде вбивати ворога! Його жертва може принести користь і свому, і ворогові. Але її?!.. Боже! Хорони її перед злом, що десь чаїться там на кожному кроці.
Зварич таки тікав від тієї думки. Вона, як лісна муха, чіплялася його якийсь час, а потім покидала, давала собі спокій. А тоді верталися його думки, вислані за Карпати, та тепер уже відрадніші, більш веселі.
Дядьки… Вони десь, певно, не сидять у школі, але перенеслися на приходство і разом з Керницькою бороняться проти московської навали. Пані Керницька мусить викликувати в москалів співчуття. Вона ж — жінка москвофіла, арештованого. Тому й Наталці не грозить нічого… Одинока їх журба — отець Керницький, але, може, він, уже на волі і жде тільки на нагоду, щоби вернутися додому… Отак потішивши себе, вертав Зварич заспокоєний на стоянку і клався спати. День, два мав зі своєю журбою спокій, аж доки знов якась вістка не роз’ятрила рани.
Ось нині пополудні заговорили про упадок Стрия. Під впливом цієї вістки чорні думки знов обсіли його, і знову він під вечір знайшовся серед піль. Але знов оконечні міркування принесли йому потіху та привернули спокій. Опинився під самою Горондою і тепер щойно побачив, як далеко нині зайшов. Саме був біля будинку, на якім виднів короткий, але проречистий напис: «Шер, бор, палінка» — себто: «Вино, пиво, горівка».
«Ех, піду вип’ю шкляночку вина, — подумав. — Добре на журбу».
Пустився в сторону коршми і вже скрутив на місток, що біля неї, коли нараз із-за дерева вискочив нечайно стрілець, наставив проти нього кріс і крикнув:
— Стій! Не можна!
Зварич аж відскочив назад — так несподівано вдарив його цей оклик.
— Чому не можна? — запитав здивовано.
— Не можна, бо не можна, — відповів стрілець. — Верніться назад на дорогу!
Вернувся, але на дорозі таки пристанув і почав цікаво розглядати коршму. Чому вона така небезпечна. Десь, певно, холера або тифус!.. Вже хотів завернути додому, коли назустріч йому надійшов знайомий студент із Золочівщини.
— Товаришу, чому то не можна до тієї коршми?
— Як то? Ви не знаєте?!
— Слово даю, не знаю.
— То в вас, у Страбичеві, нічого про це не говорять?
— Може, й говорять, я не чув.
— Дивно… Через Шаріку не можна.
— Що ж то таке «Шаріка»?
Золочівець видивився на Зварича, як на непритомного.
— Що-о-о?! Ви з місяця впали, що не знаєте, що то таке Шаріка?!..
— Ручу вам, що не знаю і ніхто в нас не знає. Золочівець співчуваюче похитав головою.
— Чоловіче! Бути на Закарпаттю і Шаріки не знати — то страшна річ.
Але по хвилі почав підозрівати підступ.
— Слухайте, Зварич: не беріть ви мене на бас. То ж неможливо, щоб ви не знали Шаріки.
— Слово чести вам даю, що не знаю.
— Бодай вас біда взяла, — клепнув його тамтой по рамені. — Що ж ви знаєте, як ви не знаєте Шаріки!?
Зварича почало вже це все злостити.
— Та говоріть нарешті, — нетерпеливився, — що це є та «шаріка»?
— Дівчина, чоловіче! І то ще яка дівчина!..
— Через дівчину не пускають стрільців до коршми?
— А, власне, через дівчину. Можете собі уявити, що це за дівчина!
Золочівець задивився розмріяними очима в вікна коршми і говорив, немов до себе.
— Очі, як вуголь, брови, як п’явки, а постава, а ноги, а темперамент!..
— Бачу, що й вам вона впала в око, — засміявся Зварич. — Але чому вона така небезпечна, що аж сторожу поставили?!
— Ех, ви не знаєте, що то Шаріка! — зітхнув золочівець. — Душу чоловік положив би на стіл, не то гроші.
— Не розумію. То тут і гроші входили в гру?
— Входили, тільки не думайте щось злого про Шаріку. Хлопці просто протрачували, що мали, щоб тільки бачити її, одним словом перекинутись. Спершу в коршмі шпильки не перепхав би. Старшини і рядовики — все там було. Потім команда побачила, що це трохи занадто, і заборонила ходити туди. При цих словах золочівець так жалібно зітхнув, що Зварич знову засміявся.