— Коли б я був вашим сотенним, то я вас не дав би на команданта сторожі коло Шаріки.
— Власне, не маєте рації. Хто ж ліпше буде вважати, щоби ніхто не прослизнувся до коршми?! А ось, як тільки стемніє, то цілі процесії блукатимуть довкола. Але я не я, коли хоч один з них пролізе.
— А ви самі?!
— Я також ні, — відповів твердо золочівець. — Очевидно, доки, маю службу, — додав по хвилі.
— Звідки ж команда довідалася про все так швидко? — спитав Зварич. — Хіба, може, сама ходила до Шаріки!?
— Бодай мене! Щонайважніше я вам забув сказати. Цілу ту халепу зробив сотник Гутовський. Знаєте, той такий чепурун… Він доніс до команди, що стрільці тут запиваються, що протрачують усі свої гроші, що з цього можуть вийти скандали і тому конечно треба заборонити вступ до коршми. Команда повірила, і вже першої ночі стояла тут сторожа. І що думаєте… Десь коло півночі крадеться хтось до коршми. Хлопці: хап! А то… сотник Гутовський. Сміху було на цілу Горонду!..
Саме останні промені позолотили коршму і зробили з облупленого будинку казочну хатку заклятої царівни. В однім крилі скрипнула віконниця, і крізь вікно виглянула чорна голівка.
— Шаріка! — шепнув радісно золочівець і вхопив Зварича за руку. — Ходіть подивитеся, що за краса.
Зварич підійшов ближче і глянув у вікно. Перше, що побачив, — це були очі. Подовгувасті, як мигдалі, темні, як ніч, глибокі, як безодня. Над очима звисали важкі, довгі вії і ще більше затемнювали та поглиблювали їх. З-під тонкого орлиного носика стиглою малиною визирали повні, сочисті уста. На них грався легенький, загадочний усміх, як той промінчик сонця, що сів на її гранатові коси. А те лице, а ті брови, а те чоло… Така краса стояла в вікні старенької коршми, що Зварич не міг очей відірвати.
— А що? Я не казав? — збудив його шепіт товариша. — Бачили ви вже таке?!
Зваричеві нараз стидно стало. І за себе, невірного любчика, і за всіх стрільців, що задивлялися на жидівочку.
— Нічого надзвичайного, — скривив легковажно уста. — Зрештою, мені не подобаються чорнявки…
— Але Шаріка!?
— Ні. Волю білявки, — і перед Зваричем мигнуло стигле золото кіс і сині волошки очей.
Попрощався і швидко пішов в сторону Страбичева, тим разом тікаючи не від настирливих дум, але від тих чорних очей, що глянули на нього з вікна горондівської коршми.
З Галичини не доходили майже ніякі вісті. Так, начеб Карпати спинювали їх, як спинювали і відгомони боїв, і заграви пожеж. Страбичево і Горонда жили своїм життям, на око байдужні до того, що могло коїтися за синіми горами.
Але це тільки на око.
Стрільці жадно ловили кожний клапоть часопису і шукали в ньому всього, що відносилося до рідної країни. Та часопис був таким рідким гостем серед стрільців, а звіти з боїв у Галичині такі неясні, що всі живились переважно поголосками, раз надміру потішаючими, а раз надміру грізними. Львів то переходив до наших рук, то лежав у звалищах, під Стриєм то торощили австрійці москалів, то москалі брали в полон цілі армії. На жаль, добрі вістки на другий день показувалися уже звичайними поголосками, а лихі тільки маліли, але справджувались. Одного дня сотенний писар приніс відомість, що якийсь генерал-українець має обняти команду над стрільцями.
— Відки це знаєш? — питалися його.
— Вчора вечором була в булаві балачка про це.
— А ти що там робив? — допитувався Качур.
Сотенний писар пускав попри вухо іронічний запит і розсновував далі думки про генерала.
— То було би знаменито. Подумайте: все-таки генерал — то щось є.
— Що таке балакаєш! Де ж є той генерал-українець! — говорив Черник.
— Чому ні. Мусить бути. Тільки, може, ми не чули про нього.
— З тим генералом — то, певно, така сама правда, як із Шептицьким.
— Або з Шептицьким неправда?! Тільки наші патріоти не хотіли.
— Ей, хто там знає, як було. Факт є, що нема.
Сотенний писар відходив уражений, а стрільці, подискутувавши над генералом, приходили до переконання, що воно зовсім можливе, і ждали. Генерал не приходив, але зате другої днини приходила нова вістка.
— Кажуть, що стрільців мають побільшити до десять тисяч.
— Хто таке казав?
— Головний командант мав їздити до Мукачева, і там йому таке казали.
— Нарешті прийшли до розуму.
— І не шкода то було розпускати в Стрию хлопців!
— Якби було десять тисяч, то й Шептицький міг би вже командувати.
— З другої сторони, якби Шептицький командував, то було б напевно десять тисяч.