Зварич слухав наказу, і дивні почування ворушилися в його душі. І розкіш, і острах, і гордість, і якесь дивне почуття маленькости своєї особи. Йде на війну… Братиме участь у тім, про що балакається, як про рідке страхіття. Почує рев гармат, гаркіт скорострілів і тріскіт крісів, тим разом звернених на нього з метою вбити його. Може, перша куля, перша граната призначена на те, щоб поховати в землю всі його мрії, всі його сподівання?! Може, перший багнет, який загрузне в стрілецькім тілі, саме проб’є його серце, яке щойно починало битися живіше… Але геть острах! Перша сотня, вибрана з усього стрілецтва, йде на війну. Скільки то подиву і заздрості в других сотнях!.. Але смерть?! Що значить його особа в тім великанськім дужанні народів? Хіба мільйони таких самих, як він, не йдуть у бій, не кровавляться, не гинуть? Ось біля нього сотня товаришів… Кожний з них має таке саме право до життя а подібні мрії і надії.
Зварич глянув мимохіть по лицях товаришів і почув, що тепер вони йому ще ближчими, просто ріднею. Адже з ними, в їх товаристві, як рівний з рівними, піде на небезпеку смерти чи каліцтва, на труди і невигоди воєнних походів.
Після збірки не було вже вправ. Хлопці розійшлись по стоянках ладитись у довгу дорогу. Веселі були. Може, й не одному десь там у душі блукалися журба, як тінь, але вона заслаба була, щоб захмарити чоло, погасити очі. По клунях та стодолах розлягалися сміхи, жарти і співи, ще більше, як звичайно бувало.
Ґазда, в якого Зваричів рій був на стоянці, вийшов до хлопців.
— То ви на безівно днесь ідете? — питався, немов з жалем.
— Напевно, ґаздо! — відповідали хлопці. — А вам, може, кривда яка сталася, скажіть, ми заплатимо.
— Нич ви ми злого не вчинили. Катуни ви добрі, і кедь би я бив молодший, пойшов би з вами.
— Ходіть, возьмемо! — сміялися хлопці.
— Або пустіть, ґаздо, Анічку з нами, — зажартував Склярський.
Старий всміхнувся і погрозив хлопцеві пальцем.
— З тобою на безівно не пустив би.
Старий сів собі на порозі стодоли, закурив люльку, і, видно, любив хлопців, коли не квапився іти від них. Надійшла з саду Анічка, несучи повен подолок стиглих слив.
— Анічко, а дай-но катунам слив, — закликав старий.
Дівчина підійшла ближче і роздавала пригорщами стиглі угорські сливки.
— Ох, Анічко, — зітхнув Склярський. — Коби знаття, що так скоро відійдемо, був би до тебе сватався.
— А якби я не пойшла?!
— Чому, хіба я вже такий ні до чого? Ґаздо, кажіть, хотіли би ви мене за зятя?!
Ґазда глянув з-під навислих брів на Склярського, хвилю приглядався йому з любістю, а далі покрутив головою.
— Ніт! Не хотів би!
— Чому ж?
— Не сокотив би ти жони. За дівчатами ганяв би.
Хлопці зареготалися, а Зварич ще доповів:
— Видиш, Василю, як на тобі пізнаються. Дід Федорій те саме казав.
Але Склярський нічого собі з цього не робив. Мовби це не до нього говорилося, звернувся знову до дівчини:
— Анічко, приший мені, серце, ґудзик до блюзи. Відірвався десь на вправах.
Анічка подивилася підзорливо на хлопця і легенько всміхнулася.
— Нема в мене ігли. В хижі є.
Склярський зробив таку міну, що йому без ґудзика життя не миле.
— Що ж я тепер зроблю, — бідкався. — І негарно, запнятися не можна…
— Попроси Анічку, щоб винесла, — поміг Зварич.
— Або піди з нею, то вона тобі там пришиє, — поправив Качур.
Склярському подобалася ця гадка.
— Ну що ж, Анічко, пришиєш? — запитався, встаючи.
— Чом би ні, пришию, — відповіла тихо і подивилася на батька.
Але старий ґазда сидів, байдужо пикаючи люльку. Дівчина пішла передом, ліниво коливаючи бедрами, а за нею хлопець — скромно і зі спущеною головою, мовби його той ґудзик справді так дуже обходив. Та коли минуло з десять хвилин і з хати ніхто не виходив, старий ґазда почухався в потилицю і собі потьопав до хати…
Підходило полуднє, і хлопці нетерпеливо ждали на кріси з гаївської сотні. Але кріси не приходили і не прийшли. Зате прийшла ціла чета разом з крісами і зголосилася в команді сотні. Гаївці вспіли вже вистаратись позволення переходу і поставили до розпорядимости першої сотні свої кріси, але разом з собою. Команда сотні прийняла їх без зайвих торгів, бо хлопці були гарні, ідейні і добре вишколені.
Між гаївцями двох було спеціально цікавих. Один з них, гарний молоденький хлопчина, зараз перейшовся по стоянках і всім представився. Елегантний і чемний, робив враження дуже ніжного, хоч зрослі густі брови вказували на рішучість і сильну волю.