Це був жид Шварцер. Другий — високий, плечистий, з надутими губами і вічно насупленим лицем. На високе чоло спадав йому заєдно космик волосся і робив його подібним до актора, який грає Наполеона. Здається, цей космик сам не спадав би, якби його власник не зчісував щодня. Цей стрілець також дуже швидко знайомився з усіма, хоч іншим способом, як Шварцер. Підійшов до якогось гуртка, тубальним голосом вітав усіх поспільно:
— Здорові були, друзяки!
Це був наддніпрянець Барилко. Оглядали всі його, як екзотичну появу, хоч і з пошаною та романтичним захопленням. Він же ж був для них уосібленням степу, Києва і Дніпра-Славути. Гаївці ввійшли в першу сотню як осібна чета і швидко заакліматизувалися серед нових обставин. Коли пополудні сотня вирушила на станцію, гаївська чета творила вже ціпке звено в сотенній колоні. Марширували стрільці через Страбичево, Мезев-Теребеш, як його мадяри називали, і тоді заспівали першу оригінальну стрілецьку пісню:
Було в тій пісні багато правди і їдкого насміху над стрілецькою долею. Після коротенького вишколу йшли отеє молоді хлопці, в чім хто мав і з чим хто мав. Справді, ніяк не можна було розібрати, «чи то банда, чи то військо». Хіба що хтось приглянувся їм ближче або почув, як співають вони… На станції не ждали вже стрільці так довго на вагони, як у Львові чи Стрию. Там Австрія відсилала новобранців у запілля, тут посилала вояків на фронт. Проводили першу сотню і страбичівці, і стрільці.
Між страбичівцями найбільше було дівчат — знак, що ґазди швидше переболіли втрату симпатичних квартирантів. Не бракувало і Анічки. Припадала весь час очима до першого роя, де в третій чвірці хиталася джинджуриста голова Склярського. Між стрільцями, що прийшли прощати сотню, найбільше було… заздрісних. Кожний з них радий би був станути в ряд і відійти на фронт. Мати п’ятистрільний кріс, надіятися швидко на однострій і дивитися так гордо на всіх довкола, як тепер дивилася перша сотня.
Прийшов час від’їзду… Загриміли окликами прощання стрільці — і ті, що їхали, і ті, що оставалися. Але оці оклики звучали якось інакше, як досі. Більше різко і по-мужеськи, а менше голосно і ясно… Страбичівці стояли мовчки і непорушно. Тільки то тут, то там похилялася дівоча голівка, щоб затаїти від сусідок сльозу — наслідок десятиденного знайомства. Потяг покотився вдалину.
В заходячому сонці блистіли шпилі Бескиду, як королівські голови в коронах. В довгих фіолетних киреях засіли півколом карпатські велети і раду радили. З одної сторони бачили вони безчисленні московські полчища, що, мов зібрані ріки, підпливали до гір, з другої — маленький стрілецький відділ, що їхав отеє своїми грудьми загачувати провали, заставляти шляхи, щоб не пустити далі ворожих бурунів. А над горами балдахіном звисала чорна хмара, що насувалася зі сходу… Замочена по краях у свіжій крові, сама темна і незглибима, скривала в своєму нутрі блискавиці і громи.
Диміли верхи Карпат, як погашені смолоскипи. Цілу ніч сік дрібний дощ, а хмари так були закутали гори, що небо і земля творили одну темну пропасть. У таку ніч хіба тутешній верховинець потрафив би знайти дорогу крізь дебрі і бори.
Засірів ранок, немічний і сумний. Заповідався знову сльотливий день, бо хоч дощ і ущух, та з чубів ялиць курилося, мов хто вогонь під ними розіклав. Мряка йшла вгору, а дими з курних бойківських хат стелилися брудними ряднами по землі.
Битим шляхом, що серпантиною спускався на галицький бік, йшов відділ війська. В темно-синіх одностроях, з жовтими вишивками на штанях. Хто знав австрійську армію, той на перший погляд пізнав, хто це. Гонведи, мадярська крайова оборона! Відділ був невеличкий, може, з двадцять людей, і, видно, йшов на стежу, бо вислав передню сторожу і «око». Головна «сила» посувалася вперед помалу, але певно, зате «око» йшло дуже обережно і раз у раз приставало, розглядалося і надслухувало. Коли воно здержувалось, робила те саме передня сторожа, а за нею і цілий відділ. Але довкола було тихо і мертво. Ніде ні підозрілого звуку, ні найменшого руху. Дерева дрімали ще, приголомшені цілонічним дощем, а люди не квапилися в дорогу у такий ранок.
Відділ сходив чимраз то нижче і врешті пристанув на закруті. Перед ним виринуло з сірої мряки маленьке гірське сільце. Хати розбіглися на всі сторони, шукаючи пригожого захисту по ярках та видолинках. Маленька церковця пустилася йти кудись, але, змучена, і собі присіла під горбом. За нею підбігало приходство, немов боялося, що остане само над журливим потоком.