— Отче-добродію, прошу собі не робити заходу, — відпрошувалися стрільці. — Ми маємо з собою все.
— Що маєте?
— Маємо каву, хліб…
— І ще що?
— Більше нічого… але це нам вистане.
— Тримайте ви свою каву і свій хліб на гірші часи, а в мене будете їсти те, що я вам дам.
Хлопці стулили губи, як перед учителем, і тільки всміхалися вдоволено, бо ця пропозиція зовсім їх не боліла. Відколи в хаті з’явилися другі стрільці, Зварич не був уже центральною фігурою товариства і мав змогу оглянутись за Наталкою. Побачив паню Керницьку в дверях і підійшов до неї. Повела його до другої кімнати і замкнула за собою двері:
— Кажіть, що з ним?! Де він? Чи ви бачили його? — питала нетерпеливо.
— Бачив, пані добродійко, ще у Львові. Але я про все написав у листі до дядьків.
Керницька махнула рукою.
— До нас, здається, пошта вже тоді не йшла. Де ж ви його бачили?
— У Львові, як провадили арештованих. На вулиці.
— І говорили що?
— Не можна було. Я тільки крикнув до отця, і він пізнав мене.
— А де ж він тепер? — питала Керницька крізь плач.
— Не знаю. Мені казали, що їх усіх вивезуть до Перемишля або навіть і Кракова і там будуть переслухувати.
— Бійтеся Бога. Та це може ще з місяць потягнути!?..
— Ні, пані добродійко. Я певний, що до тижня все буде полагоджене. Так говорили всі у Львові і так само кажуть у нашій Головній команді.
— Як же ж муж виглядає? Дуже поділало це на нього?
— Отець парох дуже добре тримається, — видумував Зварич. — Видно, не бере собі цього до серця… Всміхався до мене і кивав рукою.
Пані Керницька відітхнула з полегшею.
— Хвалити Бога, — сказала втішно. — Може, пан Біг дасть, що йому нічого не станеться.
Але по хвилі знову задзвеніли сльози в її голосі.
— У Львові ще, може, не піддався, але, як повезли його далі… Хто зна, що з ним тепер діється…
Затулила хусточкою очі і душила в собі плач, щоб не вибухнути риданням у чужій хаті, серед чужих людей. Зварич розгублено дивився на її голову і тільки бачив, що чорне волосся пані Керницької густо переткалось срібними нитками журби. За два тижні прибуло цього срібла більше, як за цілі роки.
Нарешті пані Керницька відняла руки від очей і глянула безпорадно на Зварича.
— Що ж тепер?.. Порадьте мені, що я маю робити?
— Не знаю, пані добродійко, — розвів руками Зварич. — Але як пані добродійка вже сюди заїхали, то треба їхати далі.
Пані Керницька заломила руки.
— Ну де ж я вже далі поїду?!.. До кого і з чим?!..
Зварич сам не знав, як цю справу вирішити. Чув, що багато нашої інтелігенції виїхало до Відня, і вхопився тієї думки.
— Може б, до Відня!? Там є наші посли і загалом багато наших. Щось порадять, поможуть… А по звільненню може й отець парох тамтуди поїхати…
— Добре, до Відня, — приставала пані Керницька, — але в який спосіб я там дістануся? Як мене пустять туди?
— Пустити пустять, тільки біда з залізницею. Де сісти і як до неї дістатися… Хіба винаймити підводу в селі.
— Пощо наймати?! Ми ж маємо свої коні!
— Як то? То пані добродійка своєю фірою?! Аж сюди кіньми?
Керницька блідо всміхнулася.
— Правда, що я вам — ще того не говорила. Так! Ми своїми кіньми з Бужан аж сюди. Від села до села, та й заїхали.
— А що ж дядьки?
— Осталися вдома. Пан Городюк казав, що він нікуди не їде, бо його обов’язок остатися з людьми. А ви знаєте свою тету, вона на все погодиться… Виправляли нас у дорогу. Боже! Як тяжко було розлучатися. Але що ж я мала робити?! Мужа нема, москалі підступають… Думаю собі: поїдемо кілька сіл далі, може, перемине. І так їхали і їхали, аж сюди доїхали. Ще коби я сама, а то Наталка, плаче вічно за батьком, гризеться, треба вважати, щоби не захорувала. І тепер кажіть, що маю почати?
— Таки, пані добродійко, найліпше буде до Відня. Добре, що є коні. Коби до залізниці, а там уже легко. Біда тільки, що з кіньми зробити?
— Дурниця коні. Це було б ще найменше. Возьмете до стрільців і конець. Але я боюся, чи мене приймуть на залізницю.
— Мусять приймити. Вже я те все якось зроблю.
Зварич намовляв їхати до Відня, хоч сам не знав, чи воно так дуже добре. Але хотів вислати їх якнайдалі від тієї тучі, що грозила Галичині, хотів бачити Наталку безпечною від усього, що несла ця туча в свойому лоні.
— Може бути, що ви добре радите, — погодилася пані Керницька. — Але, знову, як ваш командант не схоче перевезти нас через гори!?
— Командантом прошу також не журитися, — відповів Зварич. — Він мій шкільний товариш, зробить усе для мене. Але де панна Наталка? — запитав по хвилі. — Треба, щоб пані добродійка поговорили з нею. Ану ж панна Наталка не згодиться їхати до Відня.