Врешті Наталка перша зібралася на відвагу.
— Як же ж там татко? Здорові, добре маються? — запитала тихо.
Тама прорвалася, перші льоди трісли, і Зварич відзискав мову.
— Зовсім добре, — відповів. — Я бачив їх у Львові…
— Де ж вони були?
— Йшли, власне, вулицею… з другими… Цілком не змінилися і, видно, сподіваються, що помилка швидко виясниться, бо навіть були веселі.
— Бідний татко, — зітхнула Наталка, — стільки муки витерпів задурно.
— Я маю враження, що з отцем-добродієм загалом дуже добре поводяться, і нема чого за отця боятися.
— Певно, що нічого їм не зроблять, бо нема за що, але все-таки можуть ще тримати Бог зна доки.
— Мені здається, панно Наталко, що найгірше вже минуло. Отець-добродій залежний тепер від суду, а не від першого-ліпшого жандарма.
— Боже, Боже, щоби то вже якнайскорше переглянули їх справу.
— О, це вже дуже швидко піде. В нас говорять, що до тижня все буде полагоджено.
Наталка сперла чоло на долоню і похитала головою.
— Йой, я така неспокійна за татка. Що там з ними і де вони тепер? Може, навіть спати не мають на чім!..
— Не гризіться, панно Наталко, все буде добре. Поїдете з нами, а потім до Відня і там певно стрінетеся з татком.
Зварич сам не знав як, але за кожним словом зближався на крок до тієї золотої голівки, що хиталася журливо, сперта на маленьку долоню. Врешті опинився біля дівчини так близько, що аж оглянувся на двері. Але двері мовчали, а з третьої кімнати доходив гамір веселої розмови великого товариства. На поруччі крісла лежала друга рука дівчини і манила уста хлопця. Схилився і легенько поцілував рожеві пальчики. Рука дрогнула, але не рушилася з місця. Тільки голова помалу крутилася набік, і на Зварича впав теплий погляд коханих синіх очей. Хвилю очі стрільця і дівчини милувалися собою, а уста нечутно вимовляли якісь сердечні, ніжні слова.
Врешті стрілець похилився, одним рухом підніс дівчину з крісла і пригорнув до себе.
— Наталко!..
Цілував уста, очі, брови, а дівчина не пручалася, не злостилась. Положила голову на гонведську блузу і розсіяла щасливий сміх по лиці. Час до часу з-під навислих повік стріляв сонячний промінь, а уста розхилялися, як пелюстки рожі.
— Петрусю! — неслося леготом від них.
— Золото моє! — вертало відгомоном від уст хлопця.
Тоді пружилось дівоче тіло, як струна, стрясалася золота голівка, а білі ручки щільно обвивалися довкола шиї стрільця…
Застукав хтось до дверей, і молодята розчімхнулись, як розколені ударом сокири. Двері помаленьку відімкнулись, і крізь них вихилилось усміхнене лице старшої пані, тієї самої, що кликала Керницьку до кухні.
— Пане Зварич, прошу до обіду, — сказала урядовим тоном і сховала швидко голову.
В їдальні гуло, як у вулию. Ніхто й не звернув уваги, що Зварича не було між присутніми, так само ніхто не помітив, як він просовгнувся крізь відчинені двері. Саме просили вдруге стрільців сідати. Довкола великого стола засіло стрілецьке братство до обіду. За ними станули домашні і втікачі-гості. Старенький господар десь не знать відки випорпав пляшку наливки і частував нежданих гостей.
— Дай вам, Боже, — промовляв до стрільців, — щоб ви не тільки відзискали страчені околиці, але й пішли там — до матері городів наших, возвістити волю українському народови!
— Дай, Боже! Дай, Боже! — відповідали стрільці і аж усміхалися до слави, яка їх чекала в майбутньому.
А паніматка, сива, маленька, бігала, як курочка, довкола стола і припрошувала.
— Прошу вас, панове, беріть. Не давайтеся просити. Що маєм, те даєм. Не сподівалися таких дорогих гостей.
Хлопці на принуку не чекали. їли, аж за вухами тріщало, а Качур, як подали вареники, сказав зі сміхом:
— Я таки собі випророкував нині отсю божеську страву.
— А котра в вас не божеська?! — спитав «вуйко» Леонтинський.
— Дорікають мені, — звернувся Качур до господаря, — що я маю апетит. Правда, отче-добродію, що це не є ніяка хиба!?
— А ще на війні, — всміхнувся господар. — Коли б було тільки що, то їсти, скільки влізе.
— Але й другими лишити трохи, — сказав «вуйко» і взяв з-перед Качура полумисок з варениками.
Всі сміялися, а Качур рятувався як міг.
— Так то все, прошу панства: самі їдять, а на мене відказують.
— Прошу не журитися, — обізвалася паніматка, — зараз будуть свіжі.
— Дуже дякую, я вже не буду їсти. Мені стидно за них усіх. Де ж то стільки вареників, що вони ликнули…