— Тобі не так стид, як жаль. Коли б сам був вибрався на стежу, то не мав би тепер суперників, — сказав Зварич.
Качур заскалив до нього око.
— Може, й твоя правда, — почав поважно, — але всетаки тебе, напевно, забрав би з собою, і маю враження, що ти дуже радо згодився б піти.
Зварич почервонів, а Наталка сховалася за плечі панотця, що саме стояв перед нею. Обидвоє відчули, що це до них відносилося.
Але Качур завернув і затер сліди за собою.
— Ти хлопець відважний, — продовжав, — оборонив би мене перед москалями.
— А ти його перед варениками, — докинув котрийсь.
Качур зробив таку міну, мовби хотів заплакати.
— Пані добродійко, — звернувся до господині дому, — прошу мене взяти в оборону. Правда, що я не з’їв аж так багато, щоби з мене сміятися.
— Але ж ні! — запевнювала паніматка. — Прошу їсти, як тільки смакує.
Поставила новий полумисок вареників і знову припрошувала, бігаючи від одного стрільця до другого. Але все має свій кінець. Навіть голодний шлунок вояка. Хлопці вже втретє відпрошувались, а Качур невідклично положив вилки на таріль і дефінітивно закінчив їду. Тепер тільки б закурити ще, і обід був би блискуче закінчений. Але хоч і не один сягнув рукою в кишеню, брав швидко руку назад і тільки тяжко зітхав. Старенький господар добре знав, що належало б подати.
— Вибачте, панове, — промовив з жалем, — почастував би вас тютюном, але ми давно вже його не бачили.
— Дякуємо, отче-добродію, в нас є свій, — відповів Леонтинський, — тільки що він не підходить до кімнати.
Шиї священиків витягнулись.
— В вас є тютюн!? — запитав один.
— Є, але страшний. Такий від люльки. Ми встидаємось курити його, бо дуже воняє.
Господар аж руки з дива підніс.
— Бійтеся Бога! Встидатися курити правдивий тютюн?.. Прошу, куріть, як тільки маєте що! Стрілецькі руки жваво полізли до кишень, і на столі появилися пачки бакуну. «Вуйко» Леонтинський вийняв свою люльку і нерішуче м’яв її в долоні.
— А люльку?!.. Прошу вибачити, я папіросок не курю.
— Але ж і дві! засміявся господар.
Хлопці вмить позакурювали, і по хаті розійшовся сопух бакуну. Видно, не разив він нікого, бо жінки не кашляли, а мужчини не крутили носами. Навпаки, кожний з них раз у раз поглядав то на брунатне листя, то на дими, що обсновували голови стрільців. Врешті один з священиків не видержав.
— Позволите закурити? — спитав стрільця і вже витягав руку по тютюн.
Стрілець здивовано глянув на нього.
— Прошу дуже, але я не знаю, як вам буде це смакувати. Хіба отець хочуть так для відміни.
Священик сердечно засміявся.
— Маєте рацію: для відміни. Вже нам від букового листя язик терпне.
— Як то — від букового листя?!
— А так, бо ми нічого іншого не куримо.
— А тютюн?
— Більше як тиждень уже не бачимо жадного.
Тепер стрільці направду завстидалися. Такі недогадливі! Позакурювали собі, а господарів і гостей навіть не просили. Але хто ж міг сподіватися, що тут така посуха на тютюн!?
— Просимо, просимо! — кинулися тепер направляти помилку і подавали один наперед другого свої пачки.
Старенький господар ще боронився від покуси.
— Може, ви, панове, самі не будете мати. Ми не хочемо вас обдирати.
— Але ж, отче-добродію, в нас того досить. Що два дні дістаємо одну пачку. Прошу курити, скільки душа забажає.
За хвилю вже всі мужчини поскручували собі папіроски та любувалися ароматом і смаком правдивого тютюну, хоч він і до люльки.
— Чи то тільки мужчини можуть курити цей тютюн? — спитала, сміючись, одна з пань.
— Паням не раджу, — відповів за всіх Леонтинський. — Від нього язик деревіє.
— Власне, добре, — відповіла пані. — І так ви, мужчини, нарікаєте на наші язики.
— Дай спокій, Олю, — обізвався якийсь священик, — ти не дуже куриш, а панове, може, не мають самі багато.
Але пані вже була взяла пачку в руки і не думала резиґнувати бодай з одної папіроски.
— Нехай собі що хочуть роблять, я таки закурю, — сказала весело.
Стрільці були дуже вдоволені, що знайшли спосіб віддячитися за гостину. Пошептали щось між собою, і один з них вийшов. За хвилю вернувся з цілим оберемком пачок і висипав їх на стіл. Втікачі аж ахнули на вид такого багатства. Тепер уже ніхто з них не жалував собі і крутив папіроску за папіроскою. Сірий, їдкий дим сповивав кімнату, що аж діти і панночки почали душитися від кашлю. Але завзяті курці не переставали. Повідчиняли тільки вікна і двері, щоб було місце на нові дими.
Перфецький глянув на годинник і моргнув значуще на товаришів. Тоді піднісся Леонтинський, сховав до кишені люльку і промовив: