Затоплена в зелені садів Словіта манила струдженого подорожнього і виглядом, і надією на холодну воду. Адже в тіні довколишніх лісів, у серці скалистих горбовин напевно мусить скресати не одно джерело хрустального напитку…
Старий Федорій вже давно заповів, що в Словіті зроблять «раст» — себто відпочинок. Казав, що має там знайомого, ба що більше — військового товариша, і до нього думає заїхати.
— Спічнемо годинку, коні погодуємо і тоді вже просто до Львова!
Зварич радий був, що заїдуть до селянина, а й цікаво було йому побачити Федорового товариша. Десь старий вже дідок, як і Федорій, а може, ще старший. А про що вони балакати будуть?!
В’їхали в село… Зараз на вступі пізнали, що село не живе нині своїм звичайним буднем. Принишкло, мов лан пшениці, коли над ним звисне градова туча, притихло, мов гамірливий потік у морозну ніч. Вулиця мертва, мов замело людей з неї. Навіть на подвір’ях не видно нікого. А то ж сама горяч роботи — полудень!
— Що то, пане Федорій; людей у тій Словіті нема? — дивувався Зварич.
— Ая! Я вже й сам дивуюся, — відповів дід. — Але то вже недалеко. Довідаємось.
Скрутили з головної вулиці і потягнулись під прикрий горбок.
— Злізьмо, коням тяжко, — запропонував котрийсь із хлопців і, як воробець, скочив з воза. За ним і другі. Дід Федорій вдоволено махнув головою і собі помалу зіступив на землю.
Виїхали на горб, і зараз при першій хаті дід спинив коні.
— Гов! Тпр! Ми вже на місці, тільки що ворота замкнені.
Причілком до дороги стояла глибоко на подвір’ї велика нова хата, з дахівчаною кришею і назелено мальованими вікнами та одвірками. Довкола попід хату цвітник. Притулились до призьби довголезі канки, пишалась пузата півонія, заглядали в вікна хати стрункі мальви. А поміж тим купчаки і маруна та долом зелені кучері барвінку.
Дід Федорій добру хвилю сидів непорушно на возі. Думав, видно, що хто-небудь вийде та отворить ворота.
— Сплять чи яка мара!? — сказав накінці з досадою і зліз на землю.
Підійшов до воріт і поміж штахети відсунув засувку. Ворота розхилились, а тоді коні вже самі рушили на подвір’я.
— Три роки, як я тут був, а худобина донині пам’ятає, — похвалився кіньми дід.
В’їхали на подвір’я, і аж тоді знайшлися живі істоти в дворі. Зі стайні вихопилась собака і, клацнувши ланцюгом, вилаяла приїжджих. Невеличкий когутик вискочив на колодку, злопотів крильми і запіяв героїчним дискантом.
Затим показалися і люди. На порозі стайні з’явився маленький хлопчик, але вмить сховався боязливо за стіну. Тільки білий хвіст ззаду штанят виставав із-за одвірка і вказував на місце перебування маленького боягуза. За хлопчиком вийшла на поріг дівчинка і, не рухаючись із місця, сказала голосно:
— Мамо, приїхали якісь!
Тоді щойно вийшла зі стайні молодиця, а за нею висунувсь сивий, згорблений дідусь.
Молодиця нерішуче спинилася і, прислонюючи очі, дивилася на приїжджих. Дівчинка стояла на місці, а білий хвостик пересунувся від одвірка і маяв збоку, біля маминої спідниці.
Старий дід минув молодицю і пішов до приїжджих.
Віз із бужанцями спинився був біля дверей хати. Хлопці позіскакували на землю, а дід Федорій пішов з батогом у руці напроти господаря.
— Ой, Іване, не служать уже тобі очі, коли не пізнаєш, — заговорив здалека.
Старий Іван пристанув і вп’ялив з-під навислих брів очі на Федорія.
Зварич з цікавістю приглядався тій сцені повитання двох старих товаришів.
Дід Федорій ліпше держався, як дід Іван. Може, молодший, а може, тільки здоровший був. Хоч і сам пригнічений вагою літ, не подався ще так, як тамтой. Дід Іван зі своєю щетинястою бородою і з довгим сивим волоссям робив враження столітнього дідугана, якого тільки через помилку ще ноги по світі носять. Борода з носом майже сходилася разом, а уста сховалися далеко в рот.
— Ну що? Ще не пізнаєш?! — здивувався дід Федорій і підступив ближче.
— Пізнаю, пізнаю, кивнув головою дід Іван. — Але яким побитом тебе тут занесло?
— Хлопців до Львова везу. До войська. Заїхав до тебе спочити трохи.
Дід Іван подивився потахлими очима в сторону воза і махнув головою.
— Ну-ну! — сказав таким голосом, що не дуже-то звучав запрошуюче.
— Ов, бачу, ти не занадто нам радий, — промовив трохи ображено дід Федорій.