— Ой Боже ж ти мій!.. Ой Матінко Небесна!.. Ой, що ж то буде!.. — говорила до себе перестрашеним голосом.
— Що такого сталося? — спитав Зварич.
— Ой-ой! Бійтеся Бога! Таже кажуть, що вояки отого старенького єгомостя взяли та й до гармати причепили. Стріляти будуть.
Зварича зморозило. В першій хвилі, не роздумуючи, повірив у це… Але зараз подумав, що це хіба неможливе…
— Хто вам казав? — спитав молодиці.
— Та от хлопець біг від церкви та й розказував.
— То не може бути! Десь щось прочув і перекрутив.
Молодиця піднесла на нього заплакані очі.
— Таже видів, прошу пана, на власні очі! Мають туди коло нас їхати.
За той час у кімнаті зчинився рух. Діди і хлопці повставали від стола і виходили надвір. Зварич швидко вийшов і собі, та, минувши дідів, що розпитували молодицю, подався вуличкою на головний шлях.
Від сторони фільварку над’їздила артилерія… Попереду булава, за ними чути було стогін гармат. Біля хат, що при дорозі, стояли гуртками люди, переважно жінки.
Але не так, як давніше, коли крізь село переїздило військо. Тепер народ немов ховався перед оком війська і боязко заглядав із-за огорож та придорожніх дерев.
Ледве Зварич перевів дух від швидкого бігу, чоло походу вже зрівнялося з ним.
Видно, цілий полк був, бо напереді їхав полковник. Старий, вусатий черевань, розвалений на коні, як в’язанка сіна. Маленька шапочка не знать, яким чудом держалася на голові, круглій, як більярдова куля. Саме, переїжджаючи мимо Зварича, полковник скинув шапочку і витирав лису голову хусточкою. Блиснуло тоді мідяною ринкою натрудоватіле суворе обличчя, перерізане в одному місці густими, навислими бровами, в другому — щетинястим вусом.
Кінь під полковником, широкоплечий «ірландець», ішов гордо, надутий, як і його власник. Не оглядався за другими кіньми, ні не цікавився, що минає, біля чого переходить.
За полковником тягнулася полкова булава, а за нею в приписаній віддалі — полк: батарея за батареєю, гармата за гарматою.
Танцювали баскі коні, скрипіла новенька упряж, глухо дудніли важкі гармати. Люди при тім усім не виглядали як осібні істоти, а як нерозлучні частини великої машини, що лізла ген на схід, щоби плюнути в лице наступаючому ворогові. Як кіннота притягає око своєю елеганціею і польотом, піхота викликає вдоволеня своєю масою, так артилерія імпонує своєю силою, своїм тягарем, своєю грозою.
Зварич так задивився на гармати, коні й людей, що забув навіть про те, чого сюди вибіг. Гармата за гарматою минали його, а він, провівши кожну очима, перекидав погляд на слідуючу і любувався наново. Але біля останньої гармати чекало на нього пробудження.
Ровом попри дорогу йшли з нею поруч сільські підростки, а за гарматою шкандибав старенький священик.
Зварич очам віри не давав. Чи справді це можливе?!.. Невже ж молодиця говорила правду?!.. Боявся допустити цю думку. Боявся, що дійсність потвердить його побоювання. Може, воно не так, як говорять, може, чого іншого той священик знайшовся біля гармати!? Але коли гармата зрівнялася з ним, побачив. Побачив старенького, сивого як голуб дідуся, прикованого за одну руку до гарматного дула. Вид був такий страшний, такий несамовитий, що Зварича стиснув за горло скорч і він дихнути не міг.
Нервозно потер чоло долонею і витріщив очі, щоби прецінь відігнати образ хорої уяви.
Але образ остав…
За останньою гарматою дійсно йшов священик. В чорнім пальті, що звисало, непозапинане, аж до землі, в грубих чоботах, що, здавалося, оловом тяжать на немічних ногах, припорошений курявою, що обсідала його, як рій мух. Прикована рука скакала враз із дулом гармати, що раз у раз то притягало, то відкидало нещасного старця. А він начеб цього всього не чув, не бачив. З якоюсь дивною байдужістю зносив непомірний труд, силуючись додержати кроку гарматі і своїм мучителям.
Прикований за ліву руку, тягнувся тяжко за гарматою. В невільній руці держав витерту баранкову шапчину, а правою раз по раз хрестився.
Зварич вдивився в його лице. Ні сліду страху, ні злости. Спокійно дивилися сірі очі перед себе, а беззубі уста безупинно ворушились.
Старенький молився…
Зварич не видержав. Перескочив рів і підбіг до нещасного арештанта.
— Отче добродію! За що вас взяли? — спитав, припадаючи до старенького.
Священик перевів на нього погляд, хвилю мовчав, а далі блідо всміхнувся і, рушивши правим плечем, відповів спокійно:
— Ну! Видно, Господь Бог так хотів. Пречиста Діва мене не опустить.
У тій хвилі чиясь дужа рука схопила Зварича за обшивку і відкинула набік.